Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
На сміливість відвертих скарг запорожців на російську політику щодо Січі Єкатєріна відповідає дбайливим запитанням, чого ж вони бажають. Вакула, використовуючи момент, випалює: Ваше царское величество, не прикажите казнить, прикажите миловать. Из чего, не во гнев будь сказано вашей царской милости, сделаны черевички, что на ногах ваших? я думаю, ни один швець, ни в одном государстве на свете не сумеет так сделать. Боже ты мой, что, если бы моя жинка надела такие черевики! (ПСС 1, 237). Запорожці думають, що Вакула збожеволів, тоді як цариця добродушно всміхнулась і подарувала ковалеві з Диканьки спеціальну пару її черевичків, оздоблених золотом. Потім вона запитує в козаків про їхні звичаї, явно віддаючи перевагу дискурсу колоритних місцевих традицій, ніж їхнім політичним правам. Тема їхніх проблем і можливі способи їхнього усунення після того, як Вакула зводить нанівець потенціал для їхнього розв’язання, більше не повертається. Отже, Єкатєріні Другій вдається за пару вживаних черевичків «купити» Запорозьку Січ, а з нею — й останній слід української незалежності.
Політична іронія цього символічного обміну між російською імператрицею та українським ковалем перевершує будь-які подібні «оборудки» й обміни власністю, що завершують політичні конфлікти у світі прози Вальтера Скотта. Іронія посилена тим фактом, що Оксана, яка відкрила в собі любов до Вакули під час його відсутності, втрачає будь-який інтерес до черевичків цариці та зізнається, що вийшла б за нього заміж і без них. Імператриця досягає свого, тоді як чистий прибуток козаків дорівнює парі жалюгідних черевичків. У фіналі повісті козаки з’являються не у плотських образах, а в образах, якими Вакула (тепер одружений і з дітьми), прикрасив свій будинок. Славному минулому українського козацтва, зображеному в повістях із Диканьки як осердя українського народу, приходить на зміну образ щасливого родинного життя й домашнього затишку.
Передостання повість тому «Іван Федорович Шпонька та його тітонька» відсилає до початку XIX століття і своїм настроєм і темами передвіщає наступну книгу повістей Гоголя — «Миргород». Ця повість є різким іронічним контрастом до «Страшної помсти», яка їй передує в цьому томі. Представник здрібнілої русифікованої української шляхти, Шпонька — слабкий, украй сором’язливий і абсолютний невдаха. На відміну від мужніх національних героїв давнини, як, приміром, Данило з попередньої повісті, він перебуває під цілковитою владою сварливої жінки, своєї тітки. З його шкільної програми ми довідуємось про особливості російської (российской) граматики (ПСС 1, 284; цей прикметник позначає Росію як імперію), він обирає кар’єру в імперській армії. Здружується з іншим жалюгідним українцем, товстуном Сторченком, який також у російській корчмі натрапив на тарганів. На відміну від традиційних козаків, які сплять просто неба «української ночі», Сторченко витрачає величезну кількість енергії на облаштування найкомфортніших умов для сну в заїжджому дворі та споживає неймовірну кількість їжі. Назва його маєтку — Хортище — перегукується з Хортицею, головним островом на Дніпрі, який був гніздом Запорозької Січі.
Дріб’язкові, незначні заняття й турботи цих зманіжених типів різко контрастують із козацьким духом, оспіваним у «Страшній помсті» й інших повістях. Зникнення цього духу, зазначеного раніше, зведенням Вакулою козаків до орнаментальної функції, тепер виявляється в персонажі Сторченкового слуги, який носить козацьку свитку і яким брутально керує його ледачий пан. На зміну чудовим описам української природи та величним описам українських жител у цій повісті прийшов образ маєтку Шпоньки, сповнений гаркітливими псами, які облизували змащені салом осі прибулої карети, хлопчаками в брудних сорочках і рохкітливою свинею із шістнадцятьма поросятами, що походжала двором. Життєствердне, яскраве багатство інших текстів із диканського циклу поступається багатству, що отуплює та вводить у заціпеніння й особливо стосується образів їжі. Селяни все ще розмовляють українською, а тітонька й сама слабує на це, але її мовні навички виглядають як анахронізм, ознака відсталості (ПСС 1, 293, 294, 303, 306). Колишні часи, символізовані тітчиним образом минулих врожаїв, здаються незрівнянно кращими за сучасність: «В старину у нас, бывало, я помню, гречиха была по пояс; теперь бог знает что. Хотя, впрочем, и говорят, что теперь всё лучше». Тут старушка вздохнула. (ПСС 1, 304). Схоже, тітка не впевнена, що тепер всё лучше, незважаючи на переконання у зворотному. Євген Маланюк добре збагнув гоголівський образ початку XIX століття: «На могутнім тлі буйного сонячного краєвиду, серед руїн бурхливої минувшини западають у смертельний сон хутори й маєтки здеморалізованої петербурзьким урядом колишньої української аристократії, нині — „дворянства всеросійського“. Нерухома, майже цвинтарна тиша залягає над Україною»[104].
104
Маланюк Євген, Гоголь-Ґоґоль, у Сорочинський ярмарок на Невському проспекті, упорядник В. Агеева, Факт, К., 2003.