Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

На час XII з’їзду радянська Україна мала одну річ, якої бракувало радянській Росії, —легальну опозиційну партію. Українська комуністична партія, відома як укапісти за своїми ініціалами, майже остання небільшовицька «радянська» партія, яку мало бути ліквідовано в УСРР[297]. Лише в 1925 році її розпустили, а більшість її членів перейшли до КП(б)У. Протягом майже всього періоду свого існування вона відігравала колись притаманну боротьбистам роль: лояльна опозиція, прихильна до радянської влади, але така, що критикувала панування Росії над Україною через КП(б)У.

Укапісти були відгалуженням УСДРП, що розкололася після німецької окупації на «праве» крило Петлюри та прорадянських «лівих». Ліві були відомі як «незалежники», відколи в грудні 1918 року вони створили в Києві свій Організаційний комітет[298], їхні принципи було узагальнено в назві власного друкованого органу — «Українська Народня Соціялістична Республіка»: заміна української Директорії незалежним радянським українським урядом, до складу якого належали українці, що були прихильниками розбудови й української незалежності, і радянського суспільства. Водночас Оргбюро незалежників рішуче протистояло КП(б)У як антиукраїнській організації, що систематично порушувала національні права українців, перекручувала ідею диктатури пролетаріату на диктатуру їхньої партії та була одержима насильством як способом вирішення будь-якої проблеми. Розкол УСДРП офіційно проголосили на VI з’їзді в січні 1919 року, коли незалежники вийшли після відхилення Конгресом їхньої резолюції, що вимагала перетворення Української Народної Республіки на соціалістичну державу. Незабаром УСДРП незалежників уже функціонувала як незалежна партія з власним офіційним органом — «Червоним прапором»[299].

Як і боротьбисти, незалежники спочатку прийняли радянську платформу та намагалися працювати через ради й інші, офіційно санкціоновані режимом П’ятакова, політичні інституції. Але утиски, що дедалі посилювалися, досить швидко практично унеможливили їхнє легальне функціонування. Лідери незалежників дійшли висновку, що єдиним способом запобігти перетворенню України на російську колонію руками більшовиків був вихід проти них на полі бою. Юрій Мазуренко, їхній лідер, заснував ревком[300] незалежників під протекторатом отамана Зеленого в Київській області. Мазуренко надіслав більшовикам ультиматум, заявляючи, що незалежники боротимуться за радянську владу, національне самовизначення та проти «грабіжників трудящих мас», тобто за принципи більшовиків, які самі більшовики й порушили[301]. Протести поширювалися, залучаючи дедалі більше отаманів і залишки армії Григор’єва. Більшовикам не дуже подобалася перспектива того, що їхні офіційно проголошені принципи буде спрямовано проти них самих. Один із членів українського радянського уряду вдався до малоестетичного порівняння повстання з сифілісом[302]. Участь незалежників у повстанні отамана Зеленого надовго погіршила відносини між майбутніми укапістами та більшовиками. Найімовірніше, це і є той єдиний важливий фактор, який пояснює, чому укапісти, на відміну від боротьбистів, ніколи не набули б поважності в очах більшовиків.