Після війни. Історія Європи від 1945 року

На це були різні причини. Кількісно албанці зростали найшвидше з усіх інших національностей країни. У 1931 році албанці становили лише 3,6% населення Югославії, станом на 1948 рік їхня кількість уже сягнула 7,9% (завдяки післявоєнній імміграції власне із сусідньої Албанії). До 1991 року, завдяки значно вищому рівню народжуваності (в одинадцять разів вищому, ніж серед сербів чи хорватів), у Югославії вже налічувалося близько 1 728 000 албанців, що становили 16,6% від усього населення Сербії. Більшість албанських громадян Югославії жили в Сербії, в автономному краї Косово, де на них припадало 82% місцевого населення і де їм, безумовно, кількісно поступалися 194 тисячі сербів, хоча саме останні мали кращу роботу, житло й інші соціальні привілеї.

Для сербських націоналістів Косово мало історичне значення як останній бастіон середньовічної Сербії проти турецької навали та місце історичної воєнної поразки в 1389 році. Тому деякі сербські інтелектуали вважали місцеву албанську більшість демографічною проблемою та історичним викликом — особливо зважаючи на те, що вона нагадувала про витіснення сербів мусульманами як найбільшою меншиною в сусідній Боснійській республіці. Здавалося, що серби програвали — та ще й меншинам, які раніше дивилися їм у рота і скористалися тим, що Тіто наполегливо вимагав федеративної рівності[527]. Отож із причин, які дуже опосередковано були пов’язані з «прадавніми» балканськими ворожнечами, Косово було потенційною бомбою: як проникливо зауважив Андре Мальро мешканцеві Югославії, який приїхав до Франції ще в 1960-х, «Le Kosovo c’est votre Algérie dans l’Orléanais»[528].

Відразу сербів до албанців живило близьке співіснування й відчуття загрози, натомість у найпівнічнішій частині Югославії дедалі більша антипатія до ледарів з півдня не була пов’язана з їхнім етнічним походженням та розвилася не на національному, а на економічному ґрунті. У Югославії, як і в Італії, бідні мешканці південних регіонів викликали дедалі більше обурення заможнішої півночі: там здавалося, що ті живуть за рахунок переказів та субсидій їхніх більш успішних співгромадян. Різниця між багатими й бідними в Югославії ставала справді великою та провокаційно накладалася на географію.

Тож тимчасом як жителі Словенії, Македонії та Косова становили приблизно однакову частку населення країни (8%), у 1990 році на крихітну Словенію припадало 29% усього експорту Югославії, водночас на Македонію — лише 4%, а на Косово — 1%. Найкращим свідченням тут є офіційна югославська статистика: у Словенії ВВП на душу населення був удвічі більшим, ніж у Сербії, втричі більшим, ніж у Боснії, та у вісім разів більшим, ніж у Косові. В альпійській Словенії в 1988 році було менше 1% неписемних; у Македонії та Сербії — 11%. У Косові таких налічувалося 18%. Під кінець 1980-х років рівень смертності немовлят у Словенії дорівнював 11 на 1000 живих новонароджених. У сусідній Хорватії — 12 на 1000; у Боснії — 16 на 1000. Тоді як у Сербії цей показник становив 22 на 1000, у Македонії — 45 на 1000, а в Косові — 52 на 1000.