Після війни. Історія Європи від 1945 року

Тож попри те, що комуністичний міф про братерську єдність вимагав заплющити очі й викинути з голови воєнні спогади та розділення (югославські підручники з історії за часів Тіто були передбачливо скупі на розповіді про криваві громадянські війни, які тривали у спільному минулому країни), таке офіційне замовчування мало реальні переваги. Післявоєнне покоління, яке вже підростало, заохочували вважати себе радше «югославами», а не «хорватами» чи «македонцями»; і багато його представників — особливо молодь, ті, хто мав кращу освіту, та дедалі численніше міське населення — до цього звикли[523]. Молодші інтелектуали в Любляні чи Загребі вже не так цікавилися героїчним чи страдницьким минулим своїх етнічних пращурів. Станом на 1981 рік у космополітичному Сараєві, боснійській столиці, 20% населення вважали себе «югославами».

Боснія завжди була серед найбільш етнічно строкатих регіонів Югославії і цим певною мірою вирізнялася. Але вся країна була переплетеним мереживом неоднорідних меншин. П’ятсот вісімдесят тисяч сербів, які в 1991 році мешкали в Хорватії, становили 12% населення республіки. Того самого року Боснія була на 44% мусульманською, на 21% — сербською і на 17% — хорватською. Навіть крихітна Чорногорія об’єднувала у межах своїх кордонів чорногорців, сербів, мусульман, албанців і хорватів, не кажучи вже про тих, хто вирішив назватися «югославами» під час перепису. Мешканці етнічно змішаних регіонів часто й гадки не мали про національність та віросповідання своїх друзів чи сусідів. Дедалі частіше траплялися «міжспільнотні» шлюби.

Насправді «етнічні» межі всередині Югославії ніколи не були дуже чітко окреслені. Влучною ілюстрацією можуть слугувати мовні розбіжності. Албанці й словенці говорять різними мовами. Македонці — македонською (тобто болгарською із незначними відмінностями). Але різниця між «сербським» і «хорватським» різновидом «сербохорватської», якою розмовляє абсолютна більшість населення, була і є дуже незначною. Серби послуговуються кирилицею, а хорвати (та боснійці) — латиницею; але, за винятком деяких літературних та наукових термінів, поодиноких орфографічних відмінностей і різної вимови літери «е»[524] («є» — у «єкавському» хорватському різновиді, «е» — у «екавському» сербському), ці дві «мови» тотожні. Ба більше, чорногорці пишуть кирилицею (як і серби), однак вимова в них «єкавська», як у хорватів та боснійців, а також сербів, що живуть у Боснії. Тільки корінне населення Сербії справді послуговується «екавським» варіантом — і коли лідери-націоналісти боснійських сербів після 1992 року спробували насадити офіційну «сербську» (тобто «екавську») вимову своїм співвітчизникам на території, яку вони урвали в Боснії, то наразилися на масовий опір.

Тож хорватська мова, яку в 1974 році визнали офіційною мовою Республіки Хорватія, задовольнивши вимоги «Декларації про мову», проголошеної групою загребських інтелектуалів у 1967 році, була насамперед маркером ідентичності — виявом хорватського протесту проти придушення будь-якого прояву національної ідентичності, яке відбувалося у федерації за Тіто. Те саме стосувалося маніакального захоплення деяких сербських письменників збереженням або відтворенням «чистої» сербської. Мабуть, можна справедливо констатувати, що, на відміну від традиційних діалектних відмінностей у межах єдиної національної мови, коли варіації місцевого вжитку дуже сильно відрізняються, але освічені еліти радше послуговуються спільною «правильною» формою, у колишній Югославії саме народні маси насправді говорили однією мовою зі взаємозамінними формами, тоді як націоналістична меншість намагалася вирізнятися, самозакохано підкреслюючи дрібні розбіжності.