Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Втім, батальйон “Нахтігаль” під командою Р. Шухевича придався для проголошення 30.06.1941 української незалежності у Львові, що так не сподобалося німцям.
Чи не найбільші нарікання з боку історичних ворогів України викликає саме цей Акт проголошення Української Суверенної Соборної держави у Львові, 30 червня 1941. Особливо заперечувався той пункт, де–так, протягувалася рука у бік Німеччини та пропонувалося співробітництво в боротьбі проти московської окупації, який, очевидно, забезпечував мінімум лояльності до нової (та переважаючої) сили на українських землях.
Чи було все це необхідним, історично доцільним? — так, безумовно.
Цим Третій райх був поставлений в становище без виходу. Визнавши Акт німці зобов’язувалися би визнати в українському народі рівноправного партнера та забути про свій “Дранг нах Остех” і пов’язані з ним колонізаторські плани. Але, могли забезпечити собі й підтримку українського народу в боротьбі з Росією. Так, що ж — тоді союз з нацизмом, чи як? А, хоч би й так, то що? Адже, у війні проти Гітлера зійшлися союзники, а хто ж вони власне були раніше? Адже, для Москви, що Англія з Францією, що США, — були ворогами. Пам’ятаєте? — “капіталістічєскоє окружєніє“, “вражєскоє окружєніє“… А, пішли ж на союз із цим “вражєскім окружєнієм” коли підійшло вузлом до гузна. Бо, знову ж, бачите — подвійна мораль. Всім можна, а українцям — зась.
Втім, щодо цього пункту третього, то він так і полишився на папері. Можна скільки завгодно брехати про “співробітництво” бандерівців з новими окупантами, але є таємний німецький документ, який не полишає жодних сумнівів щодо подібного “співробітництва”. Він займаний зі “Суду над головними злочинцями перед Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі 14.11.1945–01.10.1946”, Нюрнберг, 1949, с. 269–270; короткий текст інструкції Поліції Безпеки та Служби Безпеки — був розісланий ще 21.11.1941 по всіх обласних командатурах окупованої України:
Безсумнівно встановлено, що бандерівський рух підготовляв повстання у райскомісаріаті з метою створити незалежну Україну. Усіх членів бандерівської організації належить арештовувати, і після деталічного допиту в цілковитій таємниці, ліквідовувати, як руйнівників.
Протоколи допитів надсилати до Айнзатцкомандо С/5.
Отже, щодо того вигаданого “співробітництва” українських націоналістів із гітлерівськими окупантами, — висновок може бути тільки один: брехати треба менше, панове з Москви… Бо, якщо цей документ є ще не досить красномовний, то можна зацитувати безліч інших. Та так само — абсолютно недвозначних.
Сьогодні, із дальньої перспективи історії, не має бути жодних сумнівів, щодо доцільності цього акту. Бо все це, насамперед, чітко орієнтувало нарід на безкомпромісну боротьбу за незалежність. А, крім того, наступна доля цієї акції, з гестапівськими арештами її учасників, — повністю здемаскувала німців, мимохідь і вибивши грунт з–під ніг мельниківської ОУН, яка ставила саме на них.
Два роки совєцької окупації були в чомусь важче від наступних, але за них удалося зберігти головне — структуру ОУН, в чому була немала заслуга голови Крайового Проводу — Івана Климіва (“Легенди”). В чомусь він і дійсно став легендою Визвольного Руху.
З початком совєцько–німецької імперіалістичної війни, відбувається Перша конференція ОУН–революційної (бандерівської), яка визначила основні напрями майбутньої діяльності; це мали бути:
1. Якнайширша пропагандова діяльність проти обох окупантів. Як антигітлерівська, так само антисовєцька.
2. Накопичення, у будь–який спосіб, зброї для майбутньої війни проти обох тоталітарних окупантів.
3. Негайний початок військового вишколу українських вояків, як і вишкіл командирів.
Тоді ж був створений, дещо заздалегідь, військовий штаб під керівництвом Д. Грицая, що планував та разгортав майбутні структури УПА. Варто пригадати, що все це потрібно було робити стисло конспіративно, підпільно під носом у окупанта.
За німецької окупації коли саме проходило становлення УПА, Україна була поділеною на три адміністративні регіони: Галичина, приєднана до польського Генерал–губернаторства, власне райхскомісаріат Україна з центром у Києві, та так звану Трансністрію — землі на захід від Дністра і південь України; це було віддане на керування румунам. Закарпаття, ще раніше, 1939, після розгрому республіки А. Волошина, було приєднане до Угорщини. Втім, на відміну від своїх конкурентів, німці були люди освічені, ознайомлені з історією, та дещо хизувалися цим. Коли німецькі війська дійшли Кавказу, то Генерал–губернаторство було перетворене на Вандаленгау (Вандальська провінція), а власне Україна, райхскомісаріат, — на Готенгау (Готську провінцію).