Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Думається, що саме тоді, з 17.09.1939, й були знову посіяні зерна непримиреної народної ворожнечі до всього імперського, совєцького, російського. Які мають вирости незабаром в історичний подвиг ОУН–УПА, єдиний в історії та ні з чим більше не порівняльний. Боротьбу з тоталітаризмом, як таким, не розділюючи його кольору. Бо, всі інші боролися, як не з гітлерівським тоталітаризмом проти сталінського, — так зі сталінським проти гітлерівського. Одні українці боролися проти обох. Все це сповна відчули на власній шкурі обидва агресори, так схожі між собою в людоненависництві, обидва колишні союзники за пактом Молотова–Ріббентропа. Спочатку німецький Третій райх, а потім і Третя російська імперія — СССР. Саме оті дві окупації, перша царська від 1914–1915, від тієї, реакційної Росії, та друга — совєцька 1939–1941, від «прогресивної» та революційної, — і створили ту неповторну атмосферу Третіх Національно–Визвольних Змагань. Створили справжній вибух потягу до свободи та незалежності, — “Свободу народам, гідність людям!”
То були незабутні часи, коли перший заповіт із “Декалогу українського націоналіста”: «здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї» — стали розуміти вже не так ідеалістично та жертовно, як раніше; а, так би мовити, прагматичніше, розумніше. Що є не так важливо загинути самому «у боротьбі за неї», як конче важливо у цій боротьбі покласти трупом якомога більше її ворогів, і клали; хто та скільки міг.
Тодішній спалах (а, може вибух?) національно–визвольної боротьби — майже десятирічна війна ОУН–УПА проти тоталітаризму, — була у світовій історії унікальною та неповторною (не будемо боятись повторення). Насамперед тому, що то була єдина у ХХ ст. війна проти тоталітаризму, як такого, не порізнюючи кольору: червоного чи брунатного, байдуже. А похвалитися чимось подібним, підкреслимо ще раз, ніхто більше в цілому світі окрім УПА, — не міг. Хіба польська Армія Крайова з її Варшавським повстанням та наступною боротьбою з новими окупантами.
Про отой «рух опору фашизму в Європі», — чого там тільки не писали й не пишуть, чого тільки не вигадують, але реальне життя розвіює легенди, знімає маски. Не боїмось повторень. Коли в Ліоні, багато десятків років потім, судили тамішнього гестапівця Клауса Барбьє, — процес хутко обернувся фарсом. Бо підсудний пригрозив, що розкриє імена героїв Опору, які до червня 1941 співробітничали з гестапо (у дусі пакту Молотова–Ріббентропа). А значить, будемо відверті, співробітничали й потім. Тоді було прийнято соломонове рішення: зробити процес закритим. Аби сховати те, чого ніколи не існувало в природі: часть лівачків. Втім, якось обійшлося без демаскувань. Чи то сторони порозумілися, чи то пригадувати про таку потолоч стало гидко й самому гестапівцю. Захищав Клауса Барбьє тоді, та вельми активно, — відомий французький комуніст. адвокат Жак Вержес.
Але, повернемося до отого їх “опору”. По війні виявилося, наприклад, що в малій та, чи не повністю міській Бельгії, — діяло аж 75 000 партизан, а — що ж вони там поробляли? — та, головне, — чи пам’ятають щось про них і німці, цікаво би знати? В Італії таких героїв назбиралося вже мало не чверть мільйона: чи там, бува, записували до партизан кожного, хто хоч раз скоса подивився на німця? Вже до мільйона партизан, червоних — ясна річ, налічувалося в окупованій німцями Україні. А, чи це — поклавши руку на серце, бува, не більше, ніж самих німецьких окупантів? А оті ОУН–УПА — що ж то воно, власне, таке? — “ми про такіх не знаєм”. Бо, в «рух опору фашизму в Європі» — вони не вписані. Хоч центр Європи й лежить десь саме там, у Карпатах; де діяли ці люди. Чи ви маєте на увазі оті окремі “бандформірованія” — “бандєровцєв”, простіше кажучи, що так заважали “мірному труду совєтскіх людєй”? — ну, тоді інша справа.
Викладене вище коротко підсумовує дотихчасове офіційне ставлення до історичного питання першорядної ваги. Номенклатурна влада в Україні, що так хутко прибрала до рук її незалежність, мала на меті принаймні два наміри. Не тільки законсервувати в країні совєцький режим, хоч і без ідеології, що себе скомпрометувала, але принаймні з усіма його совєцькими імперськими табу. Разом із совєцькою економікою у її стало кризовому стані. Але, згодом, непомітно, методом ескалації, — знову будь–що приліпити Україну до згнилої імперії на правах колоніі. Отже, зберігти імперськє табу, — було для них украй необхідне. Тому питання оцінки історичної боротьби ОУН–УПА було та полишається основним пунктом розходжень поміж неукраїнською владою незалежної України та Всесвітнім Конгресом Українців. Категоричними резолюціями двох попередніх конгресів номенклатурна влада вже пронехтувала, так і не визнала ОУН–УПА воюючою стороною у ІІ Світовій війні. Бо, найбільше страхається гніву норовливого гегемона СНГ (перепрошую — “стратегічного партнера”) у Москві. А, що воно, мовляв, — скаже на це “старшій брат”?