Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Все це ставить під сумнів основну ідею, — чи то варто проводити подальші конгреси українців у Києві? — чи є він, власне, місто, де 90% людей розмовляють російською мовою, — належним місцем для цього?
Часом певні сучасні політики (та й те — з так званих прогресивних) кажуть нам: час іде, ветеранів стає все менше, то й декларуємо примирення; оту, так улюблену тепер злагоду. Або, як із більшим правом її можна назвати: “нєпротівлєніє обрусітєльству”. Тобто, давайте так само великодухо пробачимо їм їх несмертельний подвиг, простимо тим, хто клали життя за волю народу. Ну, так само, як давно відзначили тих, хто цей нарід мордували, розстрілювали та засилали до Сибіру. От тоді й матимемо повну злагоду по всій формі.
Подібні пропозиції, однак, полишають за полем зору два дуже важливі моменти. По–перше, чи дозволить незалежній Україні пробачити борцям за її свободу — Москва? По–друге, а — як же бути з моментом істини? Історичної істини, мається на увазі. Бо, боролися ці люди не лише з німецькими есесівцями, що дозволене офіційно, але боролися також із енкаведистськими звірюгами, давно за це відзначеними. То, як же досягти злагоди щодо історії? — це — питання особливе.
Можна дійти компромісу (або злагоди, якщо хочете) щодо кольору краватки або марки вина при столі. Але пошуки злагоди, примирення, у справах історичної істини, — можуть привести, тільки єдино, як не до брехні, то до напівбрехні. Того самого, що ми почали проходити ще 1709, уперше приєднавшися не своєю волею до єдиного у світі царства брехні. Та особливо ретельно, — після 1917, коли ця брехня сягла свого найвищого розквіту.
Отже, й настав час запитати самих себе, нарешті: так, що ж, панове, — так і будемо брехати, собі та іншим і далі, в незалежній Україні та по кінець вічності?
Чи може вона, історія, — взагалі не має великого значення? — раз нічого вже не змінити. Є й такі думки.
Наші самозвані покровителі, та — на превелике нещастя, й географічні сусіди, — так і не подужали за свою історію звичайної логіки, прийнятої в усьому світі, мислять натомість шаблонами своєї ні з чим не порівняної народної мудрості, на зразок: “нє било би счастья, да нєсчастьє помогло” (“нєсчастьє”, ясна річ, — чуже), “сіла єсть — ума нє надо”, або “індюк думал і сдох” тощо. Подарували вони нас і таким: “історія учіт тому, что она нічєму нє учіт”, — як же красиво, зграбно, та повчально! — не гірше, можна сказати, від отого “індюка”, що узявся за невластиву йому справу. Однак, звернувшись до дійсності, ми хутко викриваємо важливе протиріччя, знову грубе порушення елементарної логіки. Бо, як історія ні до чого, як вона дійсно нічому не вчить, то значить вона може бути якою завгодно, а значить, в тому числі їй дозволено бути й справжньою, істинною; такою, як вона насправді була. А, як так, то неухильно виникає просте запитання: навіщо ж тоді так усилювалися над нею покоління імперських брехунів, над отією нещасною історією, аби спотворити її на власну імперіалістичну користь, спотворити до невпізнання, до наявного стану «нашєй совмєстной історіі»?
Значить, чомусь учить вона, історія, бодай і підробна. Ота сама, на якій виховувалися й виховалися покоління сучасних дуркуватих інтер–люмпенів. А оте: “учіт тому, что она нічєму нє учіт”, — то для замилювання очей, для інших. Аби, знову ж, — зручніше брехати.
Але, в попередньому ми надто вже в загальних рисах зупинялися на відносинах: окупанти — місцеві люди. Заповнимо дещо, наостанок, цю люку, доповнимо пробіл.
Для аматорів і прибічників концепції “освобождєнія” (та якого — аж подвійного; 1939 та 1944), наведемо дещо фактів із тодішнього насправдішнього життя Галичини. Обмежимося тим, що попало на очі з одного числа газети “Поклик сумління” (орган товариства “Меморіал”, Львів), № 21 (174), 1994, вибраного навмання. Попереджаємо, що все понижче не є чимось незвичайним: радше такі собі “будні НКВД”. Втім, хто страждає на слабкі нерви — краще не читати.