Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Колись — бувало, ще за “Вєлікого Сталіна”, до сибірських таборів ГУЛАГу приходили, часом поштиві люди, солідні сивобороді “чалдони”, — з мішком. Вони, одна за одною, діставали з нього людські голови, які табірний енкаведист ретельно порівнював з фоткою в «дєлє». А коли все сходилося — відраховував за кожну голову збіглого зека по 500 р. «ассігнаціямі»; після чого “дєло” закривалося.
Звичка знімати голови збереглася у декого зі зайд і на заході, та 1.11.1948 енкаведисти у селі Підгородці, вбивши повстанця на псевдо “Крук”, — відтяли йому на очах селян голову та повезли до району. Так само в селі Крушельниця розпорядилися з місцевими селянами Г. Чулевичем та Ф. Підгорецьким.
Схопивши в червні 1945 на хуторі Рогачка поблизу Синевідська пораненого повстанця М. Карпінця, — енкаведисти посадили його на палю. Селянка Г. Мицик, що випадком спостерігала цю процедуру, кажуть, збожеволіла.
У селі Синьовидне, банда майора Білоусова уславила себе незчисленними вчинками, подібними до понижчих. Вони 13.12.1944 замордували всю родину Барабашів — батька, мати і доньку студентку, — позабивавши ім цвяхи у тім’я. Там же вбили родину Савків, а їх дочку — школярку 6 класу, — загвалтували насмерть. Для вірності постріливши її кілька разів, уже мертву. Знаючи психіку наших історичних сусідів, можна бути певними, що першою з родини померла саме вона.
Втім, цвяхи та костилі в людських черепках, — у надвишку були знайдені у похованнях з дрогобицької тюрми; радше — типова знахідка.
У селі Верхня Стинава банда енкаведистів схопила 19–річну Оксану Гомелюк та згвалтувала гуртом. Це була у них звичайна, так би мовити, обов’язкова попередня процедура, щодо дівчат та жінок, взагалі. Потім її для чогось пригнали до села Орів та катували у кузні, — роздавили груди в лещатах та гвалтували знову, цього разу розпаченим залізним шворенем. Дід коваль, на очах якого це діялося, кажуть, теж не витримав і збожеволів.
Було, чого пригадати й із передвоєнних часів. У червні 1941 у стрийській тюрмі шістьох чоловіків та двох жінок (імена всіх відомі) - було вкинуто живцем до каналізаційного люку та завалено негашеним вапном. Один — Адам Кам’янка — вибрався був, але його помітили та пристрелили. Однак, він вижив, аби розповісти про все.
Підтвердимо і підкреслимо ще раз, — це не є щось там виключне або надзвичайне. Такою була — роками, саме московська повсякденність на українських землях, — “політіка партіі і правітєльства”. Бо, як ніхто зі злочинців і ніколи за свої злочини не постраждав, — значить все було так, все було правильно. Можна ще раз пригадати німецьких гестапівців, які зрівнятися з московськими енкаведистами — в жодному разі не могли; ніде й ні в чому. європейці, що ви хочете… не оті — ганьба великої Азії.
3. Українська Повстанська Армія (УПА)
Треті Визвольні Змагання український націоналізм зустрів розколеним навпіл, на дві течії: “мельниківців” та “бандерівців”. Протиріччя між ними були, але не такі, аби споводувати обопільну ворожнечу, а схильні їх сьогодні перебільшувати та роздмухувати ті люди, що ні полковника Андрія Мельника (1890–1964), ні Степана Бандери (1909–1959), — ніколи й на власні очі не бачили.
Порізнювали їх вихідні настанови, та сьогодні це бачиться приблизно в такий спосіб:
1. Мельниківська ОУН схильна була пошукувати сторонньої допомоги та весь час її й пошукувала. Втім — більш–менш хутко розчарувавшись. Особливо, щодо “західних демократій”.
2. Цей відлам українського націоналізму, на відміну від класичного, “орденського” націоналізму Дмитра Донцова, давав певний простір і для деякої демократії.
В той же час бандерівська ОУН спиралася виключно на власні сили та не робила жодних поступок у бік демократизму. Зберігала ідейний скарб М. Міхновського і Д. Донцова.
Остаточний розкол стався у квітні 1940, на Надзвичайному Великому Зборі ОУН, який схвалив та ствердив постанови наради в Кракові ж, 10.02.1940. На ній був сформований Революційний Провід ОУН, на чолі з С. Бандерою. Його підтримали С. Ленкавський, Я. Стецько, Р. Шухевич та багацько інших.
Втім, не зважаючи на те, що майбутня УПА була створена в основному бандерівцями, великого порізнення на рівні низових осередків та організацій не було, та вони — як правило, об’єднувалися в боротьбі проти спільного ворога; а краще сказати — ворогів. А цих було чимало.