Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Зауважимо тут особливо, щодо важливості виконання завдання 2. Адже, зброєю у військовий час ніхто не розкидується, а нормально купувати необхідну їй чималу кількість зброї — УПА була не в стані: не було у кого та не було за віщо. А для війни потрібна не лише зброя; постійно потрібні ще боєприпаси та пальне. А Українська Повстанська армія, склад якої часом перевищував 100 000, тільки уявіть собі, успішно провоювала майже десять років тим, що спромоглася відвоювати у своїх ворогів. Ніким не оцінений подвиг; історія, що не має прецеденту.
Тим часом по всій українській землі йде затята боротьба з усім, що є українське, як з боку гестапо, так і з боку червоних партизан — карателів НКВД, які дивно хутко розуміються з німцями щодо спільних цілей. Посилюється терор гестапо, гинуть 1942 командири, Іван Климів у Галичині, Андрій Марченко на Волині. Одночасно німці убивають у концтаборі братів Степана Бандери, — Олександра і Василя. Як свого часу більшовики закатували його батька, священика Андрія Бандеру, до чого бували вони схожі між собою, ці два збочення людства (чи може, краще сказати, — антилюдства?)!
Терпить великий провал у Києві й поміркована мельниківська ОУН, що покладала надії на німців та так необачно довірилася їм. Її людям тоді пощастило створити в Києві куточок національного відродження: видається газета “Українське слово”, літературний журнал “Літаври” тощо. Створюється не лише спілка письменників, але й така собі Українська Національна Рада; вона розраховує на сприятливий розвиток українсько–німецьких відносин, має потаємний намір з часом перебрати владу в Україні, але… Гітлерівці були здібними учнями червоних, та всі ці послаблення мали на меті засвітити національно свідомих людей, не більше; як свого часу ота сталінська українізація. Репресії не примушують чекати на себе та взимку 1941–1942, все покінчується, — і душа справи Олена Теліга з чоловіком, і з нею сотні українських інтелігентів опиняються у Бабиному Яру.
З того часу й мельниківська ОУН вимушена піти до підпілля, але — якою ціною!
Але одночасно, вже восени 1942 на Волині та в інших місцях з’являються окремі військові частини та навіть з’єднання, які офіційно іменують себе УПА та координуються єдиним командуванням. Тому точною датою народження великого феномену Української Повстанської Армії вважається з тих пір 14 жовтня 1942.
На той час українці мали на своїх землях трьох смертельних ворогів: німецький окупант (головний) та його добровільні помічники — поляки (як Армії Крайової, так Армії Людової) та червоних партизан. Бо навіть з румунами та мадярами, хоч і після багатьох озброєних сутичок, — пощастило якось порозумітися; створити щось на кшталт озброєного нейтралітету. Але УПА спромогається якось вирівняти ситуацію та дає собі ради з усіма трьома.
Заключивши згодом перемир’я навіть з польською (але — нечервоною) Армією Крайовою.
Головнокомандуючим УПА, замість убитого в боях Д. Клячківського, з початку 1943 та по рік 1950, — стає генерал Роман Шухевич (“Тарас Чупринка”). Охоплені діями УПА терени поділяються на той час на чітко визначені регіони: УПА–Північ (Волинь та Полісся), УПА–Захід (Галичина, Буковина та Закарпаття), УПА–Південь (Поділля та Київщина).
З поляками, які з особливою охотою (так кажуть) йшли до німецьких поліційно–каральних частин — прийшлося воювати мало не до самого кінця, аж до “операції Вісла”. Але їм, попри їх садистичну жорстокість, не пощастило чогось досягти, радше навпаки. Їх дії унеможливили перебування в Україні мирного польського населення, та такого за роки війни виселилося до Польщі з однієї Волині до півмільйона. Червоні — оті від С. Ковпака, спробували були вдертися в кількості 3–5 тисяч на Полісся, вершити свої “суд” та “право”, але були відбиті військами УПА з чималими втратами. Німців каральним терором удалося поступово локалізувати в містах та на залізничних станціях, відбивши охоту запускатися до сільських місцевостей. На Поліссі, Волині та Галичині створюються цілі “повстанські республіки”, де діє лише власна адміністрація, де часом ходять навіть власні гроші та власні поштові марки.
Цікавою була подальша доля отого недолугого “народного мстітєля”, амбітного С. Ковпака, що з Волині подався на південь, у Карпати. Це було, з самого початку, чистою авантюрою. Бо, як відомо, з москаля — гораль ніякий; це всі добре знають — з часів “покорєнія Кавказа” та по військові дії російських зайд проти афганських “душманов”. Що ж його туди потягнуло?