Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
— А дім Трента вже вільний?
— Не все зводиться до Ті, Ніно. Я маю ще й власне життя.
— Звісно. І воно зводиться до Маркуса Ґарві.
— Куди, по-твоєму, рухається твоє життя? Всі ви, чорношкірі, метушитеся, як безголові кури, і навіть не знаєте, чому ви не маєте спрямованості. «Душу на льоду» ти читала? На що завгодно могла б закластися, що ти не читала ні «Брата Соледада», ні «Як Європа ослабила Африку»[202].
— Ти завжди була така начитана...
— Ну, книжки — для мудрості. Але бувають і для дурості.
— Проблема з книжкою в тому, що ніколи не знаєш, куди вона веде, поки в ній не заблукаєш... Ну гаразд, мені справді треба в душ.
— Та навіщо? Тобі все одно нема куди йти.
«А не пішла б ти в сраку, міс? Що ж, трахнутися з Че Геварою і залетіти від нього в мене не вийшло, то чо’ б мені не спробувати накрити своєю вагіною революцію?»
Ці слова ледь не зриваються з мого язика, але тануть у роті, як цукрова пудра. Я кажу собі, що терплю Кіммі, бо якби я заговорила з нею таким же тоном, як вона зі мною, — вона б цього не пережила. Я не зношу людей, яких доводиться оберігати, тоді як вони самі прагнуть вжалити тебе якомога болючіше. Десь глибоко в душі вона й досі дівчинка, що найбільше у світі любить подобатися, та для себе, по-дитячому, бажає бути народженою в злиднях — і боротися, боротися, щоб з усією повнотою відчути ненависть до мешканців Норбруку[203]. Але коли-небудь вона дограється, відштовхнувши мене надто далеко або, навпаки, недосить сильно. Я й далі кажу собі, що не маю на неї часу, хоча хто ж, як не я, їздила з нею на одне з тих зібрань дванадцяти племен растаманів (вже й не пам’ятаю, коли саме, але, напевно, того ж тижня, коли ми були на вечірці в домі Співака).
Всю дорогу туди вона, перекрикуючи гучний двигун «Фольксвагена», повчала мене, що я маю робити, а що — ні, і щоб я, боронь Боже, не змусила її червоніти через мою «вавилонську» неотесаність. Її голос переривався, коли машина підстрибувала на вибоїнах, та вона продовжувала свою «науку»: мовляв, коли я ввійду в належний стан, то відчую позитивні вібрації — і тоді я посвястю себе боротьбі за звільнення чорношкірих від пригнощення, за свободу Африки і Його імператорської величності[204]. Або ж, можливо, я вже занадто зав’язла у злі, щоб мене могло полонити хоч щось позитивне, — бо істинний растафарі мусить почати з того, що розпалює в собі вогонь, вогонь глибоко всередині, вогонь, який не загасити склянкою води, і не можна пасивно чекати, поки він випарується з твоєї шкіри, як піт, а треба відкрити свій розум і випустити його назовні.
— Ти мені що, про печію? — пожартувала я, востаннє за вечір. Кіммі зиркнула не мене поглядом «я від тебе сподівалася більшого», який вона успадкувала чи перейняла від матері.
— Добре, що ти хоч одягнена як пристойна жінка, — відреагувала вона на найнудніший прикид, який я тільки змогла знайти: пурпурна спідниця аж до самих п’ят, що шарудить під час ходьби, і біла сорочка з напуском; капці (бо складно уявити, щоб растафаріанці прихильно сприймали жінок на високих підборах). Навіть не пригадаю, як це я погодилася їхати; здається, таки відмовлялася, але Кіммі поводилася так, наче в неї горить квота на число — як у тих хлопчиків-закликальників з університетських кампусів, у яких вид такий, наче вони бояться бути побитими різками, якщо не забезпечать певну кількість новобранців у день. Смішно, їй-бо. Коли ми приїхали на те зібрання на Гоуп-роуді, в будинок, який справляв враження, що перед ним свого часу батожили рабів, — два поверхи, всі з дерева, вікна від підлоги до стелі, величезна веранда, — Кіммі як заціпило. Всю дорогу туди вона й рота не стуляла, а щойно ми прибули, враз стала черницею з обітницею мовчання. Рас Трент був уже там і розмовляв з жінкою, перепрошую, з донькою, але більше усміхався, ніж говорив, погладжуючи бороду і схиляючи голову то направо, то наліво, тоді як його бесідниця (біла, але в растаманській шапці) стояла, зчепивши перед собою руки, і видавала з себе щось на зразок недолугої америкосовської версії фрази «я так-а ра-ада, що я ту-ут». Ну а я? Я так-а ра-а-да була спостерігати за тим, як зразково тримається Кіммі: як вона переминається з ноги на ногу, ніби не знає, пройтися їй туди-сюди, чи відійти, чи дочекатися, поки він зверне на неї увагу. І весь цей час мовчить. Усі жінки тут мовчали, крім тієї білої, що розмовляла з Трентом. Якби не надмір червоних, зелених і золотистих барв та ще джинсових спідниць, я б подумала, що мене оточують мусульманки.
У далекому закутку три жінки, освітлені відкритим полум’ям, готують на ньому якусь, здається, італійську їжу. Я скута, і маяк моєї уваги рухається лише синхронно з моєю головою, поводячи своїм променем туди-сюди. Нічого не можу з собою вдіяти: вже поглядаю на хлопців, а особливо на дівчат із моєї школи, які нібито вже відкрили в собі істинне світло растафаріанства (хоча вони тут, схоже, тільки задля того, аби дошкулити своїм батькам, що живуть у престижних районах). Тут відчувається так багато сексу в повітрі, що він може цілком опанувати чоловіком, який не користується дезодорантом, чи жінкою, що не бриє пахв і ніг.
Можливо, чоловічим втіленням істинного растафарі є мускусний бик, а жіночим — риба. Жінок тут багато, і всі вони весь час рухаються. Поступово я помічаю, що вони обслуговують чоловіків: подають їжу, присувають табурети, підносять воду, сірники для розкурювання «травички», знову їжу, наливають сік з великих бутлів. Посвистіть і звільніть від пригнощення мою дупу! Жила б я у вікторіанському романі, я б принаймні знайшла собі чоловіків, які знають, що таке пристойна стрижка.
Кіммі й далі стирчала біля мене, однак, як і раніше, не знаходила собі місця. Це була вже геть інша Кіммі, не та, яка, здавалося, сюди їхала тільки за тим, щоб демонструвати свою перевагу наді мною. Як-от зараз — зі своїм телефонним дзвінком, сім останніх хвилин якого я до пуття й не слухала (знаю про час, бо стежу за годинником над моїми дверима).
— ...Каналізувати емоційну енергію в бік конструктивних расових інтересів. Масова жертовність. Через освіту в науці, промисловості та вибудовування характеру, з акцентом на масову освіту і... і... Ти там хоч слухаєш, що я тобі кажу?
— Га? Що? Вибач, я тут муху намагаюсь прибити.
— Муху? Яка там погань лазить у тебе по ліжку?
— Я не в ліжку, Кіммі. І взагалі, чи можу я тепер тебе так називати? Рас Трент, напевно, вже встиг дати тобі якесь інше, не рабське, ім’я.
— Він, він кличе мене Маріама. Але це — тільки між мною, ним і тими, хто вільний.
— А-а.
— І ти, сестричко, в це число не входиш, поки не вирішиш здобути свободу.
— Так тепер ти вільна повернутися в Африку?
— Та певно що так. Ті також мені це сказав. Повернення в Африку — навіть не вузловий аспект філософії Ґарві.
«Вузловий аспект» — чути такі слова від Кіммі вкрай незвично. Та й від Раса Трента, власне, теж: він і слово «донька» пише як «дунка», бо так вимовляє. Дивно, їй дуже легко вдається мене роздратовувати, але стервозність, яка закипає в мені, чомусь незмінно застрягає десь у роті й назовні не виходить. Що довше Кіммі танцює навколо якогось питання, то сильніше воно, відчуваю, її ятрить.
— Ти дзвониш мені з якоїсь іншої теми, ніж історія, так, Кіммі?
— Про що ти взагалі? Я тобі кажу: революція насамперед починається вдома.
— Тобто не в ліжку?
— Це те саме.
Хочеться їй сказати, що я втомилася бути єдиною, кому вона може ось так нав’язати свою балачку. Справді. І раптом вона каже:
— Ти брудна, нікчемна лицемірка.
Нарешті.
— Прошу дуже?
— Ти, ти трахалась із ним?
— Ти це про що?
202
«Душа на льоду», «Брат Соледад», «Як Європа ослабила Африку» — книжки чорношкірих авторів, присвячені проблемам своєї раси.
203
Норбрук — район у Кінгстоні.
204
Тут теж мається на увазі імператор Ефіопії Хайле Селассіє І.