Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
— А ти звідки знаєш, що десь щось відчинено? Комендантська година, братику мій, ту’ з цим строго.
— Та ну! У неймовірно кльовому Кінгстоні? Та навіть комендантська година не замкне це місто на замок.
— Проблем шукаєш?
— Та ні, намагаюся від них утекти.
— Я тебе ні про що не питав.
— Ха. Ну то поїхали кудись, де всі стрибають, неважливо, комендантська там година чи ні. Ти мені кажеш, що весь Кінгстон нині під замком? Це в п’ятницю ввечері? Не забивай баки, містере.
— Ранок п’ятниці.
Він ще раз оглядає мене. Я ледь стримуюся, щоб не сказати: «Послухай, друже, це в мене лише вигляд дурного туриста».
— Стрибай усередину, подивимося, що можна для тебе знайти, — мовить він. — Тільки головною дорогою не поїдемо, щоб Вавилон нас не спинив.
— Рок-н-рол.
— А ось це ти скажеш, коли побачиш наші дороги, — усміхається він.
Мені хочеться сказати: «Друже, я бував у Роузтауні[191]», але це одна з помилок білих — пишатися, що побачили на Ямайці ті місця, на які не хочуть дивитися самі Ямайці. Він повіз мене в клуб «Тернтабл» на Ред-Гіллз-роуді — одній з тих вулиць, щодо яких консьєржка готелю і дає чітке попередження про обмеженість годин, протягом яких особа європеоїдного походження (так вона й сказала, їй-богу) може почуватися там у безпеці. Ми проминули гурт юнаків, що смажили курятину на бочках з-під соляри; дим туманцем стелився вздовж дороги. У припаркованих на узбіччі автомобілях сиділи чоловіки й жінки, які наминали цю смакоту з м’яким білим хлібом, заплющуючись при цьому й блаженно усміхаючись — так, наче ніхто до них ніколи не отримував такого задоволення о третій годині ночі! Здавалося, навіть виразу «комендантська година» тут ніхто не чув. Кумедно, що зрештою ми мали дістатися «Тернтабла» — клубу, де я був востаннє, коли стежив за Міком Джаґґером. Той довбограй тоді аж шаленів від місцевого колориту і від самого вигляду сракастих танцівниць: кожна звабливіша за іншу, й усі його улюбленого кольору — чорний шоколад. Таксист питає, чи бував я раніше в «Тернтаблі», і я не знаю, як відповісти: не хочу здатися надто просунутим, але водночас не хочу справити враження цілковитого невігласа.
— Зазирав кілька разів. Гей, а як там «Топ гет»? А «Тіт фо тет» хіба не перебрався вище по вулиці? Пам’ятаю, бачив там одного чувака — так нажерся, що ледь не віддав кінці у вбиральні... Бра’, тільки між нами. Мені завжди був ближчим «Нептун»[192]. «Тернтабл», здається мені, дещо здає... І там грають забагато диско, а я його терпіти не можу.
Таксист дивиться на мене в дзеркальце заднього огляду так довго, що просто дивно, як він досі ні в що не врізався.
— А ти виворіт Кінгстона, бачу, знаєш, — каже він.
Це мене трохи збиває з плигу. «Нептун» мені особливо ніколи не подобався, а про «Топ гет» я бовкнув просто так, але готовий заприсягтися, що раніше він називався «Тіп-топ».
Без історії про Міка і Кіта «Тернтабл» став би звичайним вертепом, над яким треба було повісити червоний ліхтар. Тут повно публіки, ніби комендантська година її ніяк не стосується. Я взяв пива, і раптом мене хтось легенько постукав по плечу.
— Я говоритиму з тобою, поки ти відчайдушно згадуватимеш моє ім’я, — сказала вона.
— Ти завжди така розумна?
— Ні, просто хочу полегшити тобі завдання. Тут ціла купа чорношкірих жінок.
— Ти себе недосить цінуєш.
— Я себе ціную як треба. Ну, а ти як? Довго мені від тебе «Гайнекен»[193] чекати?..
Такі-от справи. А коли я прокидаюся вдосвіта, поруч у ліжку лежить вона — і важко дихає уві сні. Цікаво, чи всі ямайські жінки ось так — глибоко, але рівно — дихають уві сні, і чому? Мало що пам’ятаю з минулої ночі. Як вона опинилася зі мною в одному ліжку? Чи робив я з нею щось, чого вона мені більше не дозволить? Я хотів би її розбудити, тож кажу: «Солоденька, ну ж бо...» Я знаю, як поводитися з ямаєчками (а втім, чому тільки з ними? — з усіма іноземками). Їм треба дозволити вести тебе за собою... А місто це круте, справді круте. Два роки тому один із журналістів «Кріма»[194] потрапив до буцегарні, коли якась фанатка з Бермудів заволала «Ґвалтують!», — хоча він, за його словами, всього лише запропонував їй трахнутись по-французьки... Пам’ятаю я цю юну особу, що колись, як і вчора, присіла поруч зі мною. Розповідала, що кожного разу, коли їй кортить посмакувати життям у гето, вона їде в Бруклін. Пам’ятаю, я тоді голосно реготав. Темна-темна шкіра, пряме-пряме волосся і голос, який ну ніяк не назвеш ніжним, ну ніяк. Зрозуміло, в ту ніч ми з нею спали, а до цього ходили удвох на концерт «суперсоул», де моторошну нудьгу на всіх нагнали «Темптейшни»[195], і ні їй, ні мені не було в кайф. Якщо чесно, побачити її в «Тернтаблі» стало для мене великою радістю. Як-не-як, минув рік...
— Ну що, згадав ім’я? — запитала вона, коли ми вийшли назовні до таксі (я й не знав, що воно мене чекає). Таксист кивнув, хоча незрозуміло, схвально чи навпаки. — Я питаю: згадав чи ні?
— Ні, але ти страшенно нагадуєш мені дівчину, яку, як я знаю, звали Аїша.
— Водію, в якому готелі він зупинився?
— У «Скайлайні», міс.
— О, там простирадла чисті.
Вона спить на моєму ліжку, а я, геть голий, стою й дивлюся в дзеркало на свій живіт. І коли він устиг так округлитись? Ось у Міка Джаґґера взагалі живота немає. Я вмикаю радіо — і чую, як прем’єр-міністр оголошує по країні двотижневу готовність до загальних виборів. Прокляття, тут так усе заплутано... Цікаво, що думає Співак з приводу того, що уряд нагнав таку «позитивну хвилю» напередодні його концерту. Але чи може бути інакше, коли керманичі третього світу наче упиваються своєю значущістю на тлі загальної ейфорії? Усе це видається дуже доречним.
Мене чекав обід, а точніше — зустріч за кавою з Марком Ленсінгом. Минулого вечора я несподівано натрапив на нього у вестибюлі «Пегасу» після чергового відімкнення світла. Спустився за сигаретами, але сувенірна крамничка внизу вже зачинилася, і я подався в той готель, — і кого ж, як ви гадаєте, я там побачив у фойє? Та ще й з таким виглядом, ніби він чекає там на побачення з кимось?
— Як воно справи в нашого Антоніоні[196]? — запитав я, а він двічі хмикнув, не знаючи, відповідати серйозно чи жартом.
— Зайнятий своїм проектом по саму зав’язку, а пропозиції й далі надходять, — сказав він.
Мені кортіло поцікавитись у Марка Ленсінга, що він думає про несподіване оголошення виборів, але його, напевно, приголомшили б мої серйозні запитання про політику. І у відповідь він або бовкнув би якесь лайно, або став би розпитувати, навіщо все це мені, адже я всього лише пишу для музичного журналу, який він, за його словами, регулярно читає раз на тиждень.
У якийсь момент я обмовився, що пробував пробитися до Співака бодай на півгодинки. Можливо, Марк про це від когось чув, бо, здавалося, він відчував, що мені від нього щось треба. Я достеменно пам’ятаю його вчорашні слова: «Сердега! Може, я що-небудь і зможу для тебе зробити». Я не послав цього засранця до дідька лише тому, що, хай як це не кумедно звучить, та мені саме тієї миті стало його шкода. Адже цей невдаха роками чекав нагоди зробити послугу хоч комусь. І ось сьогодні я маю з ним обід, під час якого слухатиму розповідь про те, як він, весь такий крутий, буде фільмувати Співака своєю, теж дуже крутою, камерою, — і все це він промовлятиме з таким смаком, що куди там! Що камера дорогезна, він мені вже похвалився, але марки й моделі не назвав, вважаючи, напевно, що я на цьому не знаюся. Довбаний ідіот так, мабуть, і заснув з дурнуватою усмішечкою на губах, шепчучи собі під ніс: «Глянь-но сюди: я нарешті таки крутіший за тебе». Ну, а мені наразі треба швиденько ковтнути кави, після чого я вже піддам жару Аїші. Поки що вона спить.
191
Роузтаун — один з районів Ямайки з поганою інфраструктурою.
192
«Топ гет», «Тіт фо тет», «Нептун» — назви розважальних клубів.
193
«Гайнекен» (Неіпекеп) — марка пива.
194
«Крім» (Creem) — американський щомісячний рок-журнал, що почав виходити з березня 1969 року.
195
«Темптейшнз» (The Temptations) — американський соул-гурт, утворений наприкінці 50х років у місті Детройті під назвою «Елґінз» (The Elgins).
196
Мікеланджело Антоніоні — італійський кінорежисер, представник течії неореалізму.