Коротка історія семи вбивств

— ¿Luis, por qué те has sacado de ті propio jodido pais para hablar mierda con ese hijo de puta?

— Luis, Luis, nada más enséñale al negrito de mierda alguna boberxa como una carta bomba. О préstale el libro de cocina del anarquista, qué sé yo. Él y sus muchachos son unos comemierdas, pero son útiles. Por lo menos pox ahora[214]. Джосі, він каже, що ти йому подобаєшся.

— Не знаю. Особливої товариськості я в ньому не помічаю.

Доктор Лав сміється. Ось так дивиться на мене й усміхається.

— Завжди корисно знати, хто твої друзі, чи не так? — запитує він. — Ти, здається, цікавився моїми козирями? Зустріньмося завтра в бухті Кінгстона, мій друже, і я тобі все покажу.

— Я вже звик до різних фокусів з боку ЦРУ.

— Мене ЦРУ не посилало, amigo[215]. Я прибув із привітом від Медельїна.

Це було якраз перед різдвяними святами, після цілого року беззаконня, яке творили по всьому Кінгстону відморозки від ННП. Наступного ранку ми з ним зустрілися в бухті Кінгстона, в даунтауні, біля доків. Ранок видався ледачим, народу навколо майже не було, тільки машини стояли в ряд уздовж дороги, навколо бухти.

Мабуть, то автівки тих, що працюють зрання — не пригадую, щоб хтось із вечора паркував тут свою тачку (кумедно було б, бо це не найнадійніше місце в Кінгстоні, де її можна лишити). А ще смішніше те, що дехто й далі тут живе і навіть непогано почувається. Кубинець все не з’являвся, і в мене вже виникла думка, що він мене розіграв. Але найгіршим було те, що я був тут один — на території, де досі орудувала банда Бантин-Бентона. У бухті майже всі будівлі видавалися такими ж, як у серіалах про Нью-Йорк. «Банк Ямайки», «Банк Нової Шотландії», два готелі, явно в надії на іншу долю Кінгстона, поки його не осідлав Менлі зі своїм соціал-комуняцьким лайном... Я й не помітив, як він підійшов ззаду, легенько постукав мене по плечу і, коли я рвучко повернувся, приклав палець до губ, закликаючи до тиші, — а сам весь час посміхався.

Він зняв із себе рюкзак і підтюпцем побіг майже до самого кінця дороги. Там став переходити від автівки до автівки — біля одних зупинявся, на інші хмурив брови. Іноді навіть нахилявся, тільки незрозуміло для чого: чи то шини перевіряв, чи бампер, чи що він там, бомбоклат, шукав? Я почав питати себе, якого біса взагалі сюди приперся. Він перескочив від червоного «Фольксвагена» до білої «Кортини», звідти — до білого «Ескорта» і чорного «Камаро». Все нахилявся й нахилявся, але з іншого боку машин. Я не доганяв, чим він там займався. Якщо він розраховував, що я піднявся так рано і вийшов на ворожу територію лише для того, щоб спостерігати, як кубинець із норвезькою освітою обчищає автівки або ріже шини, то, мабуть, він зараз матиме справу із дуже сердитим ямайцем...

Відбігши від останнього авто, він рушив до мене, підстрибуючи, мов школярочка.

— Amigo, лише одне слово.

— Що? Яке ще слово? Якого біса ти...

— Пригнися.

— Що?

— Пригнися! — і штовхнув мене на землю.

Дах червоного «Фольксвагена» злетів у небо, а сама тачка розлетілася на шматки. Дорога здригнулася, як під час землетрусу, асфальт заходив ходором, як хвилі від морського вітру, — і тут вибухнула «Кортина». «Ескорт» бабахнув двічі, його підкинуло вверх, і він приземлився на те, що лишилося від «Кортини». «Камаро» встояв на місці, йому відірвало тільки капот і колесо, що підскочило і закружляло вгорі, мов летюча тарілка.

Кожен вибух Доктор Лав зустрічав сміхом, радів кожному ба-бах, як хлоп’я. Не знаю, чи загинув хтось, але навряд. Усюди б’ється скло, кричать люди. Весь цей час я лежу розпластаний на дорозі, а наді мною — регоче, як божевільний, Кубинець.

— Ну що, amigo, вражений?

— Дебіле, якщо мене хто побачить, то вирішать, що за всім цим стою я!

— Ну й нехай вирішать. Ти хочеш справити враження на Медельїн чи ні? Чи ти Іван Хреститель? Дай мені знати, тільки швидко, щоб я вирушив на пошуки Христа.

Льюїс Ернан Родриґо де лас Касас. Доктор Лав. Два місяці тому з аеропорту «Сьюелл» піднявся в небо літак авіакомпанії «Кубана», взявши курс із Барбадосу на Ямайку. Через дванадцять хвилин на висоті вісімнадцяти тисяч футів прогриміли два вибухи. У тій авіакатастрофі загинули всі, включно зі збірною Куби з фехтування і п’ятьма північнокорейцями. Дечому Доктор Лав безперечно навчився від ЦРУ, коли ввійшов до Ради об’єднаних революційних організацій (РОРО) — однієї з тих груп, що нібито збираються майже щомісяця, шукаючи спосіб, як позбутися Фіделя Кастро. Треба віддати Докторові належне: він був, мабуть, єдиним, хто й бровою не повів, з’ясувавши, що я в курсі всього цього лайна. Луїсові Джонсону й досі здається, що я не вмію навіть читати, і, мабуть, саме тому він показує мені догори ногами список покупок, запевняючи, що це — офіційна документація. Загалом Доктор Лав багато чому навчився від «Школи Америк»[216], і зокрема — як відправляти всіх і все у Царство небесне й чорту на роги. А потім і сам став цьому вчити. За його словами, коли вибухнув літак авіакомпанії «Кубана», він перебував не на Барбадосі, а тут. І ось з’явився знову, — можливо тому, що комусь у Колумбії знадобилися тепер додаткові очі та вуха на Ямайці.