Коротка історія семи вбивств

Може тому, що надворі грудень. Зрештою, лише прочитавши Книгу Буття, можна дійти до Одкровення, чи не так? Входження в грудень змушує мене думати про січень. І не тільки тому, що ННП довела країну до ручки. Всім відомо, що на Ямайку просочилися комуняки. Сюди приїздить дедалі більше кубинців, але ніхто не замислюється над тим, що дедалі більше ямайців виїздить туди. А ті кубинці завалюються до нас із таким досвідом поводження з АК-47, ніби з ним у руках і родилися. Або взяти школу, що будується в Сент-Кетрин: там жоден будівельник не говорить англійською. А потім, не встиг ще й сам Бог запитати: «Ану хвилиночку, що тут коїться?», як кожного другого медика в лікарнях уже кличуть Ернесто або Пабло. Але січень забере щось від мене і віддасть Джосі Вейлзу. І тепер це знає кожен.

На початку грудня, ще не давши мені жодної роботи, грошей чи бодай якогось гостинчика до Різдва, Пітер Нессер надіслав мені звісточку. Він сказав: «Передай своїм людям, щоб до Нового року і далі заготовляли більше бананів, смажили більше батату, пекли більше картоплі та жени більше рому, а ось пиріжки у фритюрі щоб смажити перестали, і взагалі забули про борошно». Я навіть не пригадаю від нього добрих слів, не пам’ятаю навіть, як ця записка дійшла до нас і розійшлася. Можливо, я взагалі не дізнався б, якби жінки не розцвірінькали.

Уперше це сталося тридцятого грудня. Другого січня — ще тричі. А потім, двадцять другого, Господь покинув Сент-Томас[197]. У тринадцятьох людей, рідних та близьких, розболілися голови, почалися блювота й судоми, дехто осліп. Вони не перестаючи, срали і срали, падали як підкошені, очунювали й знову непритомніли, трясучись так, ніби Бог уразив їх блискавкою. І навіть уже мертві, вони й далі дристали й тряслися. А померли всі в один день, після одного й того ж обіду. Чутка про це рознеслася — як поліомієліт у шістдесят четвертому, і чимало люду з переляку поховалося. «У борошні, у борошні, у борошні!» — казали всі й кожен. У борошні таїлася смерть, яка забрала життя сімнадцятьох людей. Наступного дня міністр охорони здоров’я заявив, що дешеве борошно, що прибуло на Ямайку німецьким кораблем, отруєне гербіцидом під назвою «тещина отрута». Однак Ямайка з цією отрутою знайома: вона була тут під забороною ще до того, як на екрани вийшли «Одинадцять друзів Оушена»[198].

Пітер Нессер з’явився в січні. Як і завжди, він обняв мене, але запитання ставив Джосі Вейлзові, щодо того, як ладнає з новим акумулятором його машина, і мене здивувало, що йому до цього є діло. А зі мною він розмовляв тоном іншим, ніж із Джосі Вейлзом. Про те, що МВФ — це скорочено від «Менлі Винен Фінанси», бо не може не те що врятувати країну чи захистити її, а бодай контролювати. Кумедно, що з Джосі він говорив про акумулятор, його дівчину і запрошував у вівторок зустрітися на стендовій стрільбі, а зі мною вів мову про політику. Я розповідав Джосі Вейлзу, Чайнаменові, Віперу і ще декому, що якийсь білий бізнесмен і політик приїжджали впевнитися, чи здатен прем’єр-міністр керувати країною. А коли перевірка скінчилася, вони вже навіть не були впевнені, чи той здатен упоратися хоча б із Кінгстоном.

Ніколи не було потреби окремо переконуватися, що Народна національна партія робить хоч що-небудь для кого-небудь, крім як для себе самої. Ліберальна партія прийшла в гето без умовлянь — у п’ятдесятих, коли я ще ходив до школи, — і перетворила той жахливий відстійник у щось, варте бути згаданим у комедійному телешоу «Добрі часи». Потім звели Копенгаген, і моя мати вперше в житті дізналася, що таке окрема ванна. Навколо точилися самі балачки, і ННП прийшла в ці місця тільки після того, як з’явився Копенгаген, — і наспіх забудувала оте сране місце під назвою Вісім Провулків. Й оці-о Провулки вона заселила тільки людьми від ННП, щоб протистояти нам, — однак стріляти тут уміє кожен дурень.

Але хто здобуде Західний Кінгстон, той здобуде Кінгстон, а хто здобуде Кінгстон, той здобуде Ямайку. І сімдесят четвертого року ННП випускає з Джунглів двох звірів: одного звати Бантин-Бентон, а другого — Дишреґ. Західного Кінгстону ННП не бачити — це було й лишається фактом, — тож вони й створюють перешкоду: будують цілий новий район, називають Центральним Кінгстоном і заселяють, зрозуміло, своїми людьми. Кого вони туди садять? Звісно ж, Бантин-Бентона і Дишреґа. До них, цих двох, війна в гето завжди була війною ножів. Їхня банда налічувала три десятки людей, і вони снували Кінгстоном на чорно-червоних мотобайках — бж-ж-ж, бж-ж-ж — як зграя бджіл. І коли Бантин-Бентон і Дишреґ напали на нас, прямо на похороні, ми відразу зрозуміли, що гра відтепер має нові правила. Люди вже й не пам’ятають, хто все це почав, і з порядності історію гето не ворушать. А тимчасом саме Бантин-Бентон і Дишреґ усе почали. Коли сімдесят другого року вибори виграла Народна національна партія, отоді-то все це пекло й розгорілося.

Спершу вони вигнали наших з тих робіт, що були під нами вже чотири роки. Потім стали витісняти нас з міста, ніби ми якісь гультіпаки, а вони — Ваятти Ерпи[199]. Почали й прямо нападати; одного разу навіть порізали активіста, пов’язаного з їхньою ж партією, бо він сказав робітникам, щоб ті страйкували. Потім — торік, приблизно в цю ж пору — до офісу ЛПЯ на Ретайрмент-роуді під’їхав білий фургон і просто спинився. Він загородив собою огляд, і тут налетіли, наче нізвідки, вони, ці бджоли-вбивці: банда Бентина — Дишреґа придзижчала на своїх байках. Потрощили меблі, порвали документи, побили чоловіка, відлупцювали жінку, зґвалтували обох — і щезли. І от що прикметно: жоден з бандитів не зронив при цьому ані слова.