Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Коли гімн доспівали, статечний чоловік пройшов до простого аналоя важкими кроками, під якими рипіла стара дерев’яна підлога. Він повернувся до нас лицем.

То був батько Леї. Дідусь. Якуб Сара.

— Вірую в Бога Отця, Вседержителя, Творця Неба і Землі, — почав він. Решта всі мовчали, дозволивши йому самому дочитати до кінця всю декларацію віри. Закінчивши, він залишався нерухомим і мовчки дивився на аналой. Тривалий час. І вже коли я дійшов висновку, що в нього щось негаразд, що йому щось перемкнуло в голові, чоловік голосно промовив:

— Любі християни! Ім’ям Отця, Сина і Святого Духа. Так, ми хотіли почати це зібрання ім’ям Святої Трійці. Так.

Чергова тривала пауза. Він так само стояв із похнюпленою головою, кутаючись у дещо завеликий на нього костюм, — типовий переляканий новачок і аж ніяк не загартований мандрами, досвідчений проповідник, про якого згадував Кнут.

— Бо якщо хтось дбає про себе, про своє власне бут­тя, то такому нікчемному грішникові не варто ставати до цього амвона.

Знов замовк. Я роззирнувся. Як на диво, ніхто, здавалося, не почувався ніяково за недорікуватість проповідника. Я встиг дорахувати до десяти, перш ніж він повів далі.

— Тож цінним є те, що ми тут зібралися заради святого чистого Слова Божого. І я маю запитати себе, як гідно піднести це Слово? Ось чому так складно підійти до цього аналоя — через питання: що слід робити?

Врешті-решт він підвів голову. Подивився просто на нас. Найменшого сліду невпевненості не було в його прямому твердому погляді. І жодного знаку вагань, які він так переконливо собі приписував.

— Бо ми тільки прах земний. І у прах повернемося. Але ми здобудемо вічне життя, якщо залишимося стійкими у своїй вірі. Світ, у якому ми живемо, є світом розпаду і керує ним правитель світу, диявол, сатана, той, хто спокушає стадо.

Не можу стверджувати напевне, але, здавалося, він дивився просто на мене.

— У цьому світі ми, нещасні, маємо жити. Спроможімося ж відштовхнути диявола і присвятімо надії на спасіння той короткий час, що нам залишився.

Черговий хорал. Лея та я сиділи ближче до виходу, і я показав їй на мигах, що виходжу перекурити.

Надворі я притулився спиною до муру молитовного дому і став слухати, як співають усередині.

— Пробачай, якщо я питаю, але чи не почастуєш одним із отих гвіздків у труну?

Молитовний будинок стояв у кінці дороги. Маттіс, най­імовірніше, чатував за рогом. Я простягнув йому пачку.

— Зуміли вони спасти тебе? — запитав він.

— Наразі ні, — відповів я. — Співають вони трохи фальшиво.

Маттіс розсміявся.

— Ох, тобі треба навчитися правильно слухати ре­лігійні співи. Звичайні миряни гадають, що найважли­віше відтворювати мелодію. Але для справжніх вірян головне — почуття. Ти думаєш, чому саами стали лестадіанцями? Тому, повір мені, Ульфе, що лестадіанська глосолалія, цілительство і розчулення стоять за два кроки від чаклунства і шаманських барабанів.