Ніж, якого не відпустиш

— Вітаю в Новому Світі.

Я ще раз кусаю, відриваю зубами дуже тугий кусок і зачіпаю ранку в роті.

— Ай! — випльовую шматок баранини і ще згусток свіжої крові.

Дівчинка бачить як я плюю і відкладає свою їжу. Вона бере свою торбу, відкриває її і находить маленьку синю коробку, трохи більшу за зелену ватряну. Вона натискає кнопку спереду аби відкрити її, дістає шось похоже на білу пластикову тканину і маленький металічний скальпель. Вона встає з каменя і підходить з ними до мене.

Я дотепер сижу але відхиляюся коли вона підносить руки мені до лиця.

— Бинти, — каже вона.

— Я маю свої.

— Ці кращі.

Я відхиляюся ще більше.

— Твоя… — кажу я, видихаючи через ніс, — твоя тишина типу… — я трохи хитаю головою.

— Хвилює тебе?

— Так.

— Я знаю, — каже вона. — Сиди спокійно.

Вона уважніше дивиться на місце біля мого роспухлого ока, тоді відрізає шматочок бинта маленьким скальпельом. Вона збирається накласти його на моє око, але я нічо не можу зробити, я відсовуюся від її дотику. Вона нічо не каже, але не опускає рук, ніби чекає. Я глибоко вдихаю, закриваю очі і підношу їй моє лице.

Я відчуваю як бинт торкається роспухлого місця і воно моментально холодніє, біль моментально відходить, ніби його вимітають пір’їнками. Вона прикладає ще один до рани біля волосся, і її пальці проводять по моєму лицю, і вона прикладає ще один під моєю нижньою губою. Я почуваюся так добре шо ще дотепер не розкрив очі.

— Я не маю нічого для зубів, — каже вона.

— То нічо, — кажу я майже шепотом. — Бляха, наскільки вони кращі за мої.

— Вони частково живі, — каже вона. — Синтетична людська тканина. Коли ти зціляєшся, вони помирають.

— Угу, — кажу я, так ніби можу знати шо це значить.

Тоді довга тишина, така довга шо я знову можу розкрити очі. Вона відійшла назад, назад до каменя на якому сиділа, дивиться на мене, дивиться на моє лице.

Ми чекаєм. Бо виглядає на то шо треба почекати.

А чекати треба бо після якогось чекання вона починає говорити.

— Ми впали, — тихо починає вона дивлячись вбік. Тоді прокашлюється і знову каже: — Ми впали. Був вогонь, ми летіли низько, думали, що все буде добре, але щось пішло не так із аварійними двигунами і… — вона розводить руки аби пояснити шо має йти після і, — ми впали.

Вона замовкає.

— То були твої мама і тато? — через трохи питаю я.

Але вона просто дивиться в небо, синє і бескінечне, а хмари в ньому похожі на кістки.

— А коли зійшло сонце, — каже вона, — прийшов той чоловік.

— Аарон.

— І було так дивно. Він закричав, заверещав, а тоді пішов. А я спробувала втекти, — вона розводить руками. — Я продовжувала втікати, аби він мене не знайшов, але я ходила колами, і де би я не ховалася, він там був, не знаю як, аж доки я не знайшла ті хатки.

— Будинки спеклів, — кажу я але насправді вона не слухає.

Вона дивиться на мене.