Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
Все могло би бути по-іншому. Бажання смерті й усвідомлення неможливості її пришвидшити — буде вічним трунком для щоденних роздумів, для потоку щоденної свідомості, яка ковтатиме його спорадично, різними порціями, і не знати скільки це триватиме. Я по-мазохістськи п’янітиму, розуміючи наскільки мене далеко заносить, заносить за такі межі, про які багато хто з нормальних людей і не здогадується, які їм здаються «страшними» чи «непристойними», або ж гідними слабких людей, які не здатні дати собі раду.
Ніколи не розумів, чому цього так соромляться. Не приховуватиму — я один із тих, хто не може дати собі раду, ясна річ, не в буквальному розумінні, ніби старий фізично виснажений дідуган, який не зможе дійти до туалету, а в метафоричному, коли навколишній світ стає настільки алогічним, чужим, непередбаченим, що свідомість втрачає свою звичну «координацію дій» і в ній починаються перебої роботи. Приблизно так і живу: не розуміючи, що мені було потрібно вчора, що мені потрібно зараз чи що мені необхідне в перспективі. Інколи мені здається, що я живу, як трава: без мети та «великої місії», живу «як прийдеться», «біологічно», з покорою прийнявши цикли природи, ставши незначним і непримітним коліщатком у великій таїні народження та відмирання. Мене лякають ті, хто це кардинально змінює, ламає звичну логіку речей, топчучи слабших, котрі з приреченими зойками тонуть під брутальними ногами й навіки зникають у моторошній багнюці невідомого. Подумки я завжди ставав на бік усіх можливих жертв, бо я знаю, що їх радо зустрінуть в інших кращих світах, їхні душі потраплять у теплі і ніжні тумани, де їх пеститимуть янгольські голоси й доторки прозорих і нефізичних пальчиків. Про янгольські пальці — це я, мабуть, загнув, бо ніде не зустрічав у літературі, щоб у янголів були пальці. Але мені саме так це уявляється: жертви отримають гідну компенсацію за свої дикі та нелюдські страждання.
Мене б дуже знудило, якби в цих помислах побачили нотки християнства. Який із мене в біса християнин? Я не пригадую, коли востаннє молився, зате добре пригадую образ Сократа з діалогів Ксенофонта та Платона. Не відчуваю жодних почуттів ні до свого ближнього, ні до дальнього, мені байдужа їхня доля, попри те, що я в дійсності не бажаю нікому зла, оскільки воно гидке у своїй безкарності. Прагну виробити оптимальну формулу своєю неучасті в жодній людській долі, хоча прекрасно усвідомлюю, що це наївно та неможливо, що існує чимало людей серед рідних і близьких, які розраховують на мене і які хочуть, щоб і я розраховував на них; пронизані релігійним духом стіни знаходили ключі до темних кутків його душі та коли він пізнав себе зрозумів що в історії для нього немає місця немає місця для його примхи та щирого сміху зрозуміти його означало поміняти здорові ноги на ходулі відмовитись від моралі відмовитись від себе посміхнутися мертвій людині.
Ти, мабуть, усе це краще розумієш, бо тебе вже нема і тобі все це краще видно. Я знаю, що ти мене бачиш і бачиш оте жалюгідне павутиння, в якому я безпорадно борсаюся, як приречена мушка.
Все ж таки, людина без любові — це повільна й невпинна атрофія.
Я засихаю, мов вазон, який не підливають, щодня непомітно вмираю, незначними молекулами-порціями, яких, мабуть, неможливо побачити навіть через мікроскопи. Мене навіть не бентежить те, що я надто молодий для таких думок, що вони здатні викликати іронію чи сарказм в інших; не боюся насмішників, бо давно перестав звертати на них увагу, зрештою, насмішники за дивною діалектикою навіть потрібні, бо вони надають сенсу моєму життю через своє жалюгідне заперечення. З роками цих мавпочок ставатиме все більше, як і мого усамітнення. Відчуваю це, і мене зовсім не лякає майбутнє, не лякає мій внутрішній мертвий простір, який щодня розростається, ніби пустеля, що наступає пісками на родючі землі.
Дихати іншим повітрям, бачити інші дерева, блукати іншими вулицями, мешкати в іншому місті, в іншому часі, в іншій епосі. Мати інше тіло та іншу його історію, кохатися з іншими жінками, знайомитися з іншими людьми, бачити інші дерева та інше листя, блукати іншими кварталами й розчинятися в темряві інших провулків. Мовчки і безболісно з усім розпрощатися, що знав раніше, і щоб незнана сила переселила мене в інше місце. Мати інший світ, інакше я здурію. Я навіть би погодився, щоб його населяли інші мавпочки з очима, повними жовчі та зневаги. Свій шлях пройти до завершення. Поглянути в очі невідомому. Зрозуміти: ким стану наприкінці дороги, щоб побачити оголеним скло мого «я», яке розбиватиметься на друзки об свої сумніви… я… йопсель-мопсель, «я» — остання буква в алфавіті.