Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Все могло би бути по-іншому. Бажання смерті й усвідомлення неможливості її пришвидшити — буде вічним трунком для щоденних роздумів, для потоку щоденної свідомості, яка ковтатиме його спорадично, різними порціями, і не знати скільки це триватиме. Я по-мазохістськи п’янітиму, розуміючи наскільки мене далеко заносить, заносить за такі межі, про які багато хто з нормальних людей і не здогадується, які їм здаються «страшними» чи «непристойними», або ж гідними слабких людей, які не здатні дати собі раду.

Ніколи не розумів, чому цього так соромляться. Не приховуватиму — я один із тих, хто не може дати собі раду, ясна річ, не в буквальному розумінні, ніби старий фізично виснажений дідуган, який не зможе дійти до туалету, а в метафоричному, коли навколишній світ стає настільки алогічним, чужим, непередбаченим, що свідомість втрачає свою звичну «координацію дій» і в ній починаються перебої роботи. Приблизно так і живу: не розуміючи, що мені було потрібно вчора, що мені потрібно зараз чи що мені необхідне в перспективі. Інколи мені здається, що я живу, як трава: без мети та «великої місії», живу «як прийдеться», «біологічно», з покорою прийнявши цикли природи, ставши незначним і непримітним коліщатком у великій таїні народження та відмирання. Мене лякають ті, хто це кардинально змінює, ламає звичну логіку речей, топчучи слабших, котрі з приреченими зойками тонуть під брутальними ногами й навіки зникають у моторошній багнюці невідомого. Подумки я завжди ставав на бік усіх можливих жертв, бо я знаю, що їх радо зустрінуть в інших кращих світах, їхні душі потраплять у теплі і ніжні тумани, де їх пеститимуть янгольські голоси й доторки прозорих і нефізичних пальчиків. Про янгольські пальці — це я, мабуть, загнув, бо ніде не зустрічав у літературі, щоб у янголів були пальці. Але мені саме так це уявляється: жертви отримають гідну компенсацію за свої дикі та нелюдські страждання.