Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
Не поспішаючи, візьму слухавку. Тупувате хихикання доцента Пампушки, він його давно виробив і використовує за будь-яких обставин за спілкування, чи знаходячись перед студентами, лякаючи їх екзаменом, чи пропонуючи їм цілою групою купити до його «опеля» зимові колеса, зима ж знаєте, хи-хи, буде морозяна, а дорога слизька, чи на кафедрі, розповідаючи чергову похабщину про своїх знайомих.
— Статтю? — перепитаю невдоволено, аби відбити в нього бажання довго патякати, бо він любить, «зависнути», — яку статтю?
Він мені нагадує.
— Пригадую, до ювілейного збірника? Гаразд, неодмінно подам.
Це навіть мене зацікавлює. Як же я міг забути про статтю?
День промайнув швидко.
І раптом справді озивається телефон.
Знову: Пампушка.
Знає, що я не сплю — бо сова. І він сова. Знає, що я о такій порі я читаю. Знає і навмисне телефонує. Після того, як його приспічило несподівано розлучитися (кафедра була шокована) зі своєю несповна розуму галасливою дружиною, котра на вечірках мала настирливу звичку без перестану молоти язиком всілякі дурниці, у нього виробилася погана звичка — турбувати мене серед ночі.
Пампушка сприймає мене запанібрата, хоча підозрює, що я не переношу його дерев’яні, фамільярні жарти, не сприймаю його ганебні й ниці прикольчики, які стосуються жінок. Цим він видає свої жлобські комплекси; я признатися також хвилююся у товаристві жінок бо в мене завжди виникає враження що котрась із них обов’язково буде до мене клеїтися хоча деколи я звичайно не проти але ж чекає бляха робота треба закінчити книгу про українських гностиків а може не треба її закінчувати потім почати іншу або не починати а ще купу всіляких дрібних зобов’язань писанина направо і наліво статей есе доповідей тому й поводжуся незґрабно і кумедно як хлопчисько а кожне зазіхання на мій вільний час з боку приятелів та інших людей сприймаю як тортури; життя коротке, треба встигати жити й працювати.
Пампушка регоче, у слухавці дике тріскотіння, поруч із його голосом — дівочий сміх, який то зникає, віддаляючись, то знову наближається. Не розумію, що йому від мене треба, оскільки він готовий у дупель, ледве вимовляє слова, проте — дещо чую виразно: він запрошує приїхати до нього, с-старий заочниці з та-акими ногами, ноги з горла п-по-чинаються. Про його походеньки вже давно відомо на кафедрі, одного разу я навіть просив його менше це афішувати, бо колись може зашкодити, але він витріщився на мене, як на недоумка, по-дружньому штовхнув, малий, тобі сподобається, тільки скажи і я все організую. Я, звичайно, ніколи не був надто заклопотаним моралістом і завжди пробачав йому «малий», і до таких речей ставився спокійно, безпристрасно, проте відчуваю внутрішній опір і навіть відразу, бо все це подасться ніби аґресивно, прямолінійно й примітивно, в цьому нема відчуття авантюри й розваги, таємниці чи пікантного натяку; це звичайнісіньке жлобство — от, я — який молодець — натягнув студентку; після цієї розмови з Пампушкою не можу зімкнути очей, сон ніби цурається мене.
Крім того, подібні речі Пампушка сприймав як перемогу в своєму сумнівному утвердженні, ніби долав неприступну скелясту вершину, на яку не всі здатні видряпатися, і це йому давало підстави натхненно розповідати про свої подвиги у присутності тих, хто цього не здійснював або сприймав це як диковину. Найприкріше те, що це чинила людина, яка візуально, «антропологічно» є дуже далекою від уособлення фізичного ідеалу чоловіка: опецькуватість, вайлуватість, об’ємне черевце, заслинені губи, великі окуляри з грубим склом, котрі робили його очі маленькими, кругленькими, слизькими, як у морської свинки, — все це віддаляло реальний образ Пампушки від такого собі супермена, Алена Делона чи Батістути, яких жінки, як правило, шалено обожнюють. Ну, звісно, я також не з Олімпу — злегка горбатий, худорлявий, з трішки завеликим носом і з довгими кінцівками; зрештою, мова не про мене. Просто деколи треба розуміти своє місце у світі й намагатися поводитися природно, щоб твоє життя не суперечило іншій свободі, потаємним законам природи, яких ми не знаємо, але принаймні — мусимо відчувати й постійно до цього йти. Все це слушно, але не для Пампушки, який усвідомлює свою жалюгідну владу і залежність від заліків і екзаменів його студенток.
Я уявляю, через що ті бідолашні дівчата переступають, коли руки Пампушки шастають у них під спідницями.
Знайшов вільну хвилину й заглянув в Інтернет, у моїй поштовій скриньці гуляє вітер, жодного повідомлення. Повільно, меланхолійно приплентавшись на роботу і побачивши обличчя випадкових студентів і викладачів, відразу відчув страшенну втому. На кафедрі мовчки сидів за робочим столом і ліниво дивився у вікно. Сухоребра зі смолистим волоссям викладачка етики та сорокарічна секретарка без двох передніх зубів пили чай, їли бутерброди з копченою ковбасою, аромат яких розносився приміщенням, і розмовляли про ціни на квартири й будинки під Києвом. Я думав про те, що світ з кожним днем усе більше перетворюється на в’язку й сіру інерцію, в котрій поволі згасають життєві процеси, а люди, наче земноводні, впадають у заціпеніння, повзають вулицями з кислотними виразами обличчя, ніби щойно побували на Чорнобильській АЕС, де їх пригощали овочами й фруктами місцевого виробництва, люди, які мовчки перевозять свої втомлені організми в темних непривітних одежах у переповнених тролейбусах, трамваях, читають потріпані старі книги, детективи чи фантастику, шелестять сторінками й кліпають сумними очима. Жінки почали смикати мене: мовляв, що ви думаєте про ціни на житло, чи будуть вони зростати, чи хотіли б ви мешкати у власному будиночку й мати землю? Мені було настільки нестерпно відповідати, що я лише знизував плечима й розгублено бурмотів «не знаю».