Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Між нами — лише три дні розлуки, а я вже не знаходжу собі місця. Ти про це не думаєш, мабуть, по-дитячому спиш, заклавши рученята під голівку, а на твоєму плечі важка рука твого чоловіка; він програміст, молодець, знайшов себе, в нього, сподіваюся, все гаразд, все запрограмовано. Заплаче дитина і програміст знає, що ти підійдеш, вивільнившись з-під його програмістської руки, а він ще кілька хвилин незадоволено по-програмістському бурчатиме крізь програмістський сон чи по-програмістському питатиме «котра година», так само по-програмістському лінуючись розплющити свої програмістські очі й поглянути на годинник. Щодня він із програмістських міркувань, певно, навіть і не здогадується, що ти його чекатимеш цілий день, щодня він уперто й по-програмістському мудохатиметься за комп’ютером на роботі, бавлячись у стратегічні ігри чи розглядаючи голих дівах на порно-сайтах. Бідолаха, лікарі стверджують, що ця машина згубно впливає на здоров’я: псує зір, навіть опромінює, а ще через неї, здається, відкладаються солі в хребті та хрящах шиї. І як він про це забув? Але біс із ним.

Бідна, ти — маленька беззахисна дівчинка, одна з найрідніших мені монадок у безмежному світі, яку природа змушує поволі старіти, бути матір’ю дитини програміста й багато думати про майбутнє програміста та його комфорт. Добре, що я не думаю ні про чиє майбутнє, бо нічого цікавого для себе там не бачу. Мене так приваблює теперішнє, невизначене та нелогічне, без розрахунків і турботи про завтрашній день, що я залюбки надаю перевагу марнотратному ставленню до часу, ніж серйозним плануванням своєї долі. Байдуже, що робитиму завтра: чи куплю в книгарні гарне видання сучасного зарубіжного автора, чи в приємному товаристві пиячитиму, чи тинятимуся старим Києвом — Прорізною, Ярославовим Валом, Володимирською гіркою, де випадково зустрічатиму знайомих, приємно балакаючи з ними п’ять чи десять хвилин. Якщо задуматися — в мене нічого більше нема: тільки мій постійний неспокій, думки та спонтанні й світлі спогади про тебе.