Дрозофіла над томом Канта [Роман]

— Ну, я тут можу подискутувати. Раніше мову навмисне ускладнювали, щоб відгородитися від профанів.

Я не стримався і хихикнув, не погоджуюся, бо раніше не було мас-медіа, які орієнтуються на доступну та стислу подачу і тим самим скочуються до масового отупіння та подібного розуміння культури і всього, що робиться у світі, більше того, в Середні віки писали взагалі не для публікації, а це багато що пояснює. Гнатович мовчки киває і відповідає, що станок Гутенберга позбавив знання статусу «таїни», але її функцію, зокрема за доби раціоналізму, почала виконувати термінологія, потім додає, що саме після винаходу книжкового верстату автор став звичайнісіньким кріпаком, чорноробом, роботу якого було позбавлено «сакрального» значення.

Думка Гнатовича мене не переконує, бо це йде всупереч моєму переконанню, що людині притаманне споконвічне бажання самообманюватися у пізнанні. Я не сперечаюся, бо він знову починає розвивати свої ідеї, розгортати, немов армію під час наступу, широко ілюструючи свої думки прикладами з неоплатоніків; потім дістає із шухляди столу течку, відкриває і показує рукопис. Гортаючи пожовклі сторінки (мабуть, написав цю працю багато років тому), Гнатович по новому колу говорить про сказане, зачитуючи необхідні цитати з рукопису. З виразу його обличчя я розумію, що він знову занурився у царство ідей і втратив почуття реальності. Майже не чую його слів, вірніше, майже не дослухаюся до них. Інколи відзначаю симпатичний хід окремих думок і несподівані умовиводи, однак не надаю цьому великого значення, бо ретельно стежу за його поведінкою, найменшими змінами обличчя, зосередженими очима, які нічого не бачать, крім пожовклих папірців перед собою. Це триває близько години, пиво зморює на сон і я хочу чимшвидше піти. Мабуть, він помічає мої страждання й зупиняється.

Я кажу, що його бібліотеці бракує сучасних авторів, хоча б другої половини XX століття.

— Серед них дуже мало проникливих, здебільшого — іміджмейкери і клоуни, неврівноважені вискочки, самозакохані йолопи.

— Добре хоч так, — сміюся, — психи завжди симпатичніші.

Після незвичної і трохи марудної мовчанки я раджуся з ним, куди мені потрапити на роботу, щоб займатися ідеями. Гнатович мовчить, він спокійно крутить у пальцях порожню склянку, на стінках якої залишилися кружальця пивної піни, сонливо кліпає очима і несподівано згадує про середовище німецьких лівих революціонерів доби Союзу Спартака, до якого входила і Роза Люксембурґ. Він каже, що серед них був російський еміґрант Євгеній Левіне, який назвав революціонерів «мерцями у відпустці».