Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Згадую слова Юри, що в мене гіпертрофоване ставлення до їжі. Мабуть, він не знає, що це через постійне відчуття голоду, вірніше — через недостатнє харчування. Їжа стає реальною лише в акті поїдання як одного зі способів подальшого фізичного утвердження. Я їм — отже я існую.

Коли через ностальгію не можу читати, мовчки курю, годинами сидячи на балконі; на мене навіть почали звертати увагу люди, які йдуть унизу з тролейбусної зупинки до гастроному. Деяких із них я навіть упізнаю, особливо стареньких бабусь, які курсують під моїм вікном, ніби сторожові корвети, протягом дня по кілька разів.

Одна з них, яка крива на праву ногу і має звичку через кожних двадцять метрів зупинятися для відпочинку, тримаючи в одній руці палицю, а в іншій торбину з продуктами, деколи оглядає все навколо й любить кинути око й на поверхи будинку. Наші очі за цих кілька місяців зустрічалися разів десять. Вона на мить завмирає. Мені здасться, що в старої замість очей неприємні щілини, залиті сивою, каламутною слиззю. Я дивлюся в них, ніби скорботний метафізик у застояні води тихого плеса, і мені хочеться знати, що вона про мене думає, адже це, мабуть, кумедно часто бачити людину, яка нічого не робить, лише сидить на балконі. Коли мені врешті набридає, заходжу до кімнати й лягаю.

На мене несподівано може найти господарська заклопотаність і я візьмуся прибирати, спершу на кухні, вигрібаючи купу сміття, яке висипається з наповненого відерця, миючи брудний посуд, потім у кімнатах, витираючи пилюку, повзаю на колінах, протираючи мокрою ганчіркою підлогу. В кімнаті одразу свіжіє (це нагадує рідну домівку, коли матір робила «генеральне прибирання»). У такі дні може несподівано обізватися телефон. Я дивитимуся на нього, як на предмет, від якого можна очікувати на несподіванку чи небезпеку, кілька секунд розмірковуватиму брати чи не брати слухавку. Телефон не замовкає. Це мене не на жарт занепокоїть, бо коли в час довгої самотності, з якою не розлучаюся ні вдень, ні вночі, ні на роботі — в колі колег на кафедрі чи навіть будучи в аудиторії на лекції перед сотнею студентів, — отже, коли за час такої самотності озивається телефон, то від цього ніколи не може бути легше, оскільки турбують із певної причини і кажуть жахливі слова «терміново», «обов’язково», «постарайтесь», які виривають мене з тихої самоти.