Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
Дрозофіла без голосу, без правди. Я заплющую очі й уявляю, як кружляю над томом Канта.
Знову на балконі, дивлюся на осиротілий листопадовий парк, думаю про чортзна-що. Ні — я зовсім не думаю.
Мимоволі згадую старого алкаша Максима Рильського. Хитрий був жук, знав, де поселитися — особнячок серед густих дерев. Тихий і симпатичний рай серед шумного міста. Я полюбив Рильського давно, навіть не зовсім за поезію. Маючи змогу посісти високу посаду за радянської влади, Рильський забив на це, вибравши звичайне життя. Поет у ньому подолав кар’єру. Я уявляв, якими ж милими були їхні з Вишнею пиятики в голуб’ятні на горищі, де їх не могли застукати розлючені жінки і рідні. Яким же симпатичним було водіння кози нічним Києвом! Скільки було радості, любові, поетичних фантазій! Скільки було вдячних слухачок і дружніх жартів! Пікантних поглядів і доторків пальців! Цей парк багато чого може розповісти. Мабуть, щасливим чоловіком був Максим Тадейович.
Не знаю, чи думав Рильський про Апокаліпсис. Ні, ні, не про гієну огненну та розверзлі гнівні небеса, а про Апокаліпсис свого тихого раю. За останні роки Голосіїво полюбила нечиста сила, принаймні так стурбовано кажуть пенсіонерки з мого під’їзду. Минулого року один юний викладач з нашого університету, така собі миролюбна християнська душа, прийшовши ввечері додому, несподівано почав сперечатися з сестрою на конфесійні теми (він — православний, вона — сектантка) і — як банально! — він її вдарив ножем, раз, другий, третій, врешті почленував, і, зібравши «фраґменти» тіла і склавши їх у целофанові кульки для продуктів, відніс під голосіївські дерева і закопав. Не можу уявити, що ним рухало. Батьки прийшли пізно, доньки ніде нема, вони чекали до опівночі, потім ще кілька годин і врешті викликали міліцію. Чергові оглянули кімнату нещасної і помітили на килимі краплини свіжої крові. Коли оперативники спитали в горе-брата «що це?» — він спокійно зізнався в злочині, розповівши все до найменших дрібниць.
Ця історія шокувала весь університет, лісу почали боятися: студенти й викладачі до тролейбусних зупинок на Голосіївському проспекті добиралися не навпростець лісовими стежками, а обходили парк вулицею Героїв оборони; одразу з’явилися чутки про інші страхіття, пов’язані з Голосіїво: кілька місяців тому в глибині парку песик-бультер’єр загриз свого господаря; тварюка півдня нікого не підпускала до трупа й омонівцям нічого не залишалося, як її пристрелити.
Приємною несподіванкою стало те, що в парку поселився монах-пустельник: він викопав невелику яму-каплицю, де проводить час у молитвах. Невдовзі до нього потягнулися люди, утворивши невелику паству. Навіть я одного разу відвідав службу цього «Антонія Печерського».
Старенький Рильський цього не міг знати і бачити. Навпроти його дачі, де я прогулююся, часто пиячать підозрілі компанії, смажать шашлики, галасують. Одного разу схожа компанія вчепилася до мене, щоб я став арбітром у їх сперечанні щодо князя Володимира Хрестителя, «рускій» він чи «украінєц». П’яне варнякання та не менш настирливі пропозиції випити мене настільки стомили («ти шо, нас не уважаєш?»), що я відмахнувся від них трішки різко й брутально. Компанії це не сподобалося, мене ледве не відлупцювали. З роками ліс усе більше втрачає свою тишу.
Це просто дико й несправедливо! Я ніколи б такого навіть не міг уявити! Те, що розповів мені доцент Пампушка, не вкладається в голові. Милий і добрий старенький мистецтвознавець Гончаровський, завжди усміхнений і уважний до співбесідника, дотепний, із вишуканим почуттям гумору під час урочистостей, проникливий і неординарний у своїх виступах, не кажучи вже про його ґрунтовні публікації щодо «білих» плям українського та східноєвропейського аванґардного живопису, помер страшною та дикою смертю. Цукровий діабет, який його точив останнє десятиліття, врешті-решт викликав ґанґрену лівої ноги. Спершу Гончаровському відтяли два пальці, потім ступню, але ґанґрена знову з’являлася. Його нещасну ногу різали «шматками», аж поки хвороба не добралася до тазу, де вже відрізати будь-що було неможливо. Він помер, його не стало, а я й досі пам’ятаю його привітну та трохи дитячу усмішку, біло-сиву шевелюру, яка відразу впадала у вічі серед чималого скопища людей на академічних урочистостях.