Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
Мене кидає в жар, тілом бігають мурашки. Наливаю в горнятко червоне вино й тремтячими руками підношу його до губ. Я втрачаю себе, повністю звільнившись від усіх переконань, від нудної розсудливості та рівноваги. Від свідомості, пам’яті, уяви аж до кров’яних судин у тілі мене проймає солодкий і рідний, нестерпний і тягучий біль. Хочу плакати і вити вовком, кусати подушку і водночас сміятися, дивлячись заплющеними очима на нетривкий образ у скупій пам’яті: мислимо торкаюся до тебе тремтячими пальцями відчуваю сполохане волосся ніжно підкоряється моїм губам занурююся в нього обличчям світло настільної лампи вириває з кімнатної темряви мої складені на столі руки перед якими лежить тендітний клаптик пожовклого паперу з твоїм сполоханим почерком із трохи дитячими й кумедними буквами котрі ніби поспішаючи збилися в купу (мабуть твої думки лились і не встигали одягнутися у слова) або трохи розбрідалися (ти певно цієї миті слухала свої почуття й думала який фраґмент із них подарувати мені) розтягувалися наче втомлений загін вояків у спекотному літньому степу в нерівних малослівних рядочках я відчував яка ти неспокійна і велична ти віриш тільки у справжній смисл слів бо не ріжеш його мов кравчиня на шматки розділовими знаками отими розсудливими зваженими нормальними й охайними комами крапками.
«…мій лист спали ваш київ страшний і великий як ти тоді до свого друга Юри добрався а то я хвилююся ти солодкий губи долоні ім’я прізвище (Монтеккі?) і я тебе люблю і люблю і люблю і люблю етцетера».
Я стаю сентиментальним, неврівноваженим, як тоді, коли, провівши тебе на вокзал і посадивши на мукачівський потяг, одразу поїхав до Юри.
Ніяк не можу збагнути, що ти мала на увазі словами, що кудись зникнеш і пришлеш іншу? Моторошно про це думати.
Усвідомлення того, що ми прощаємося й розлучаємося, викликало в мене паніку нервового приступу чи відчайдушного ридання. Добре, що невідома, а проте розумна сила потягнула до маршрутки № 420 і я, мало тямлячи що зі мною коїться, оговтався тільки біля Печерського мосту, усвідомивши, що їду до Юри. Це трохи заспокоїло і я менше думав про твоє повернення у власну сім’ю, у ненависні обійми програміста.
Пригадую, Юра відчинив сонним, але не здивувався й не бурчав, хоча о такій порі міг би мене за непроханий візит вилаяти. Мовчки провів на кухню, мовчки посадив за стіл, із холодильника дістав пляшку горілки, яку, мабуть, якийсь негідник виготовив у себе вдома з технічного спирту, а Юра, будучи справжнім митцем — значить мало орієнтуючись у житейських речах, навіть коли це стосується купування пляшки чи шкарпеток, — завжди бере пляшку в одному місці; що не кажи, а звички людини сильніші від усіляких непотрібних розумувань.
Вже через годину я майже не в’язав лика, а ще через півгодини я, здається, гірко ридав — у мене була жахлива істерика, Юра зі своїми біблійними очима мене всіляко заспокоював, сумно киваючи головою, що життя — це лажа, старушик. Якби тоді не приїхав до Юри — наклав би на себе руки. Принаймні, мені так зараз здається. Чи тоді думав про це? Думки, особливо емоційні мотивації, — це, як японські авіанальоти на американські кораблі у другій світовій: жорстокі й несподівані, — з’являються, коли на них не чекаєш, зникають, коли вже надто пізно. Людям завжди здається, що в поганому душевному стані вони перебувають на межі невідомої психологічної розрядки, за якою моторошна безмовність; не всі зможуть її пережити чи подолати. Насправді все значно простіше, адже для того, щоб визначити якість свого самопочуття, треба його порівняти з іншим. Делакруа з цього приводу гарно сказав — єдина лінія ніколи не має значення, необхідна інша, яка б надала їй виразності.
«Я вчений карликової величини». Думаю над цими словами Канта й намагаюся зрозуміти, що саме він мав на увазі. Це можна читати двояко: в іронічному ключі і в серйозному. Кант, гадаю, знав свою вагомість й оцінював себе адекватно, тому й міг дозволити собі трохи пококетувати. Але, мені також здається, що він сказав цю фразу і з гіркотою в голосі: виходячи з тих завдань та ідей, які не вдалося втілити та реалізувати. Чому зграї науковців, професорів, поетів, художників, музикантів не говорять про свою «карликову величину»? А я навіть не карлик, а дрозофіла.