Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Дрозофіла над томом Канта [Роман]
Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:

Новий роман Анатолія Дністрового «Дрозофіла над томом Канта» — про українського інтелектуала, який перебуває у стані ненародження, стані, коли не знає, заради чого жити і пливе за течією радості і тривоги, любові і відчаю. Від усвідомлення свого ненародження він відчуває себе нещасним. Чекає великих змін, та не відчуває їхнього наближення. Ні любовні авантюри, ні інтелектуальні пошуки не наближають його до душевної рівноваги. Автор розробляє класичний сюжет конфлікту між вічним і плинним, а метафорою інтелектуального «без ґрунту» в його романі постає хаотична і непрогнозована поведінка маленької дрозофіли, що живе один день і живиться продуктами розпаду й гниття, наче вчені — на звалищі чужих ідей. Однак у головного героя є жінка, якій він постійно сповідується, жінка, від якої прийде спасіння…
1 ... 42 43 44 45 46 47 48 49 50 ... 70
Перейти на страницу:

Мене кидає в жар, тілом бігають мурашки. Наливаю в горнятко червоне вино й тремтячими руками підношу його до губ. Я втрачаю себе, повністю звільнившись від усіх переконань, від нудної розсудливості та рівноваги. Від свідомості, пам’яті, уяви аж до кров’яних судин у тілі мене проймає солодкий і рідний, нестерпний і тягучий біль. Хочу плакати і вити вовком, кусати подушку і водночас сміятися, дивлячись заплющеними очима на нетривкий образ у скупій пам’яті: мислимо торкаюся до тебе тремтячими пальцями відчуваю сполохане волосся ніжно підкоряється моїм губам занурююся в нього обличчям світло настільної лампи вириває з кімнатної темряви мої складені на столі руки перед якими лежить тендітний клаптик пожовклого паперу з твоїм сполоханим почерком із трохи дитячими й кумедними буквами котрі ніби поспішаючи збилися в купу (мабуть твої думки лились і не встигали одягнутися у слова) або трохи розбрідалися (ти певно цієї миті слухала свої почуття й думала який фраґмент із них подарувати мені) розтягувалися наче втомлений загін вояків у спекотному літньому степу в нерівних малослівних рядочках я відчував яка ти неспокійна і велична ти віриш тільки у справжній смисл слів бо не ріжеш його мов кравчиня на шматки розділовими знаками отими розсудливими зваженими нормальними й охайними комами крапками.

«…мій лист спали ваш київ страшний і великий як ти тоді до свого друга Юри добрався а то я хвилююся ти солодкий губи долоні ім’я прізвище (Монтеккі?) і я тебе люблю і люблю і люблю і люблю етцетера».

Я стаю сентиментальним, неврівноваженим, як тоді, коли, провівши тебе на вокзал і посадивши на мукачівський потяг, одразу поїхав до Юри.

Ніяк не можу збагнути, що ти мала на увазі словами, що кудись зникнеш і пришлеш іншу? Моторошно про це думати.

Усвідомлення того, що ми прощаємося й розлучаємося, викликало в мене паніку нервового приступу чи відчайдушного ридання. Добре, що невідома, а проте розумна сила потягнула до маршрутки № 420 і я, мало тямлячи що зі мною коїться, оговтався тільки біля Печерського мосту, усвідомивши, що їду до Юри. Це трохи заспокоїло і я менше думав про твоє повернення у власну сім’ю, у ненависні обійми програміста.

Пригадую, Юра відчинив сонним, але не здивувався й не бурчав, хоча о такій порі міг би мене за непроханий візит вилаяти. Мовчки провів на кухню, мовчки посадив за стіл, із холодильника дістав пляшку горілки, яку, мабуть, якийсь негідник виготовив у себе вдома з технічного спирту, а Юра, будучи справжнім митцем — значить мало орієнтуючись у житейських речах, навіть коли це стосується купування пляшки чи шкарпеток, — завжди бере пляшку в одному місці; що не кажи, а звички людини сильніші від усіляких непотрібних розумувань.

Вже через годину я майже не в’язав лика, а ще через півгодини я, здається, гірко ридав — у мене була жахлива істерика, Юра зі своїми біблійними очима мене всіляко заспокоював, сумно киваючи головою, що життя — це лажа, старушик. Якби тоді не приїхав до Юри — наклав би на себе руки. Принаймні, мені так зараз здається. Чи тоді думав про це? Думки, особливо емоційні мотивації, — це, як японські авіанальоти на американські кораблі у другій світовій: жорстокі й несподівані, — з’являються, коли на них не чекаєш, зникають, коли вже надто пізно. Людям завжди здається, що в поганому душевному стані вони перебувають на межі невідомої психологічної розрядки, за якою моторошна безмовність; не всі зможуть її пережити чи подолати. Насправді все значно простіше, адже для того, щоб визначити якість свого самопочуття, треба його порівняти з іншим. Делакруа з цього приводу гарно сказав — єдина лінія ніколи не має значення, необхідна інша, яка б надала їй виразності.

«Я вчений карликової величини». Думаю над цими словами Канта й намагаюся зрозуміти, що саме він мав на увазі. Це можна читати двояко: в іронічному ключі і в серйозному. Кант, гадаю, знав свою вагомість й оцінював себе адекватно, тому й міг дозволити собі трохи пококетувати. Але, мені також здається, що він сказав цю фразу і з гіркотою в голосі: виходячи з тих завдань та ідей, які не вдалося втілити та реалізувати. Чому зграї науковців, професорів, поетів, художників, музикантів не говорять про свою «карликову величину»? А я навіть не карлик, а дрозофіла.

1 ... 42 43 44 45 46 47 48 49 50 ... 70
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)