Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
— Все, готов майдаун, — повідомив Логопед. — Спекся!
І про всяк випадок перевірив пульс. Пульсу не було:
— Хороший майдаун. То есть мертвый майдаун.
Єгор не сподівався на таку розв’язку. Від усвідомлення того, що сталося, його тіло вкрилось гусячою шкірою, подих перехопив важкий спазм, у грудях щось боляще зіщулилось, обличчя налилось червоною фарбою. З виряченими від переляку очима, він застрашено відступив назад, розвернувся і стрімголов вибіг з ангару. За ним — турботливий охоронець, розчулено примовляючи: «Ай-яй-яй! Ай-яй-яй»!..
— Первый труп, — з розумінням покивав Мопед.
— Отвезем на точку, шоб забрали? — поцікавився Лом.
— Не, полно Автомайдана на дорогах. Машина засвечена. В лесу скинем. Найдут — пусть боятся. Всех майданутых такая доля ждет.
À Paris[68]
В майданівському «військовому містечку» неподалік стели Незалежності з боку «Львівської брами» облаштувалося кілька повстанських загонів: група поварів з Львівщини — вони навіть збили з фанерок щось на зразок літньої кухні («Кухарі»); група, що постійно займалася заготівлею дров («Лісоруби»), взвод «НКН», взвод «А», комп’ютерний сектор («Ботани»), намет медсанбату («Больнічка»). На цих кількох сотках і так було обмаль місця, та ще й довелось пожертвувати простором, щоб розташувати тут новий намет взводу «В».
Цей намет перекрив звичну дорогу до виходу, тому Діду довелось посваритись з усіма зацікавленими сторонами «містечка», щоб утвердитись на цьому клаптику землі і привчити всіх ходити в обхід. Найневдоволенішим виявився Мишко, бо тепер вибиратися з «містечка» йому доводилось через територію, завалену дровами і дошками, де порядкували «Лісоруби». Мало того, у взвод до Діда перейшли кращі бійці — Борька, Морпєх, Бача і Малюк. З Київради перебралися на «свіже повітря» у взвод «В» також десятеро молодих та рвучких бійців і колишній слідак прокуратури «Матроскін».
Мишко, звісно, був невдоволений «втратою» бійців, тому в перший вечір «розводу», коли вони з Дідом ділили «майно і дітей», сидячи за пляшкою-е-е-е, точніше проводили командирську нараду на двох «за шторкою», він висловив новому взводному все що про нього думав:
— Ду, ди і дадіда. Пдиддів я дадюку у седе да седці[69]! — він напхав повен рот, тому говорив нерозбірливо.
Мишко цілий день був на виході — пікетували суд, де мали виносити вирок затриманим майданівцям. Коли повернувся, був голодний, як динозавр, і їв із шаленим апетитом, напихаючись свіжими біляшами.
— Не те щоб гадюку… — обурився Дід. — Я б сказав: «гада».
— Добде, гада, — мирно погодився Мишко і продовжив поїдати і випоминати: — Мадо додо, шо я должед одходидь стодоной на удицю чедез завави ддов, ди де й забдав едіду едіднодо вздода[70]!
— Іскуплю… кров’ю.
— Соплями іскупиш!.. — ковтнув одним мельком півбіляша і провів рукою на накритий Дідом «стіл»: — Думаєш, єслі угостиш мене всякими разним вкусностями з моїми любімими блєвашами, я тобі прощу увод моїх братьєв по оружию?!
— Думаю, да…
— Нє, ну, ладно, така поляна, согласєн, стояща. Блєваші отлічні. Но це только за одного бойца, напрімєр за тебе. Ти ж був моїм бойцом? Був. Ушов? Ушов.
Дід подумав і кивнув:
— Логічно. Приймається.
— Ну, а за каждого слєдующого… По літрухє віскі.
Дід налив у чарки домашньої горілки — по намету розлився сивушний запах міцного самогону — і припросив Мишка випити:
— Віскаря немає, є граппа домашнього виробництва. Смачнюча ж, зараза, як монпансьє.
Того не треба було довго впрошувати. Смикнув не цокаючись і взявся до наступного біляша.
— Ні, так не чесно, — заявив Дід. — За Малюка дам чекуна[71], бо солдатік хороший, але фактурою не вийшов. Дрібний.
— Тоді за Бачу — мінімум три літри.
З-за шторки обізвався сам Бача:
— А в нас шо, крєпоснічєство не отмінили? А я думав, шо відмінили ше год сто пійсят назад.
— Пєрдатєлям слова не давали, — огризнувся Мишко.
— Хто пєрдатєль?! — увірвався за шторку Бача. — І вобщє: зараз соберу собі свій взвод і буду жить за щьот набєгов на антімайдан і плєнєнія тітушок…
— Тоді сідай до нас, коллєга, — запросив Дід. — Ми тут саме за тебе торгуємось, так би мовити, плюшками балуємось.
— Я бесценний, — заявив Бача. — Поетому лучше й мене покорміть, бо охляну з голоду і не буде вам чим і за що тут торгуватись…
— Та ладно, Бача, брат, не ображайся, ми ж тут усі свої, просто шуткі у нас такі…
68
В Парижі (франц.).
69
Ну, ти і гадіна. Пригрів я гадюку у себе на серці.
70
Добре, гада… Мало того, що я должен обходить стороной на улицю через завали дров, ти ще й забрав еліту елітного взвода!
71
«Чекун», «чекушка» (жарг.) — 0,25 літра.