Легенди нескореної зими

Білет в оперу

«Кубік» стишив хід і повернув з траси у бік аеропорту. Єгор немов прокинувся. Йому здалось, що він залишає тут, у Києві, в Україні ще якусь важливу до кінця не завершену справу. Наче він кидає тут важливу роботу. Чогось не вистачало. Чогось не відбулося, не сталося… Коли він полетить закордон, цього там він не знайде, йому цього не дозволять. Там будуть уколи, крапельниці, різнокольорові пігулки і розмови з професором Ґаллем. Про дитинство, юність, про море… Фігня така ці розмови. Від них чомусь хочеться плакати, прийти у свою кімнату, згорнутися клубочком на ліжку, так, щоб за спиною була стіна, щоб вона прикривала спину. Жаліти себе та плакати. Довго ридати. Там добре плачеться, не від болю, а від чогось іншого. Так, наче Ґалль пройшовся пекучими словами по твоєму минулому і натиснув на якусь кнопочку, яка вичавлює з тебе сльози. І вони течуть.

Але зараз його чомусь ті розмови Ґалля налякали. Вони такі довгі, такі пронизливі, що влізають до мозку і починають у ньому порпатись, копатись, копирсатись… Він це відчував фізично та боявся цих розмов більше, ніж уколів. І сльози, які після них з’являються, раптом налякали. Відчув себе в цій машині маленьким хлопчиком, що згорнувся клубочком на задньому сидінні й ось-ось розридається. Просто безпричинно… Він не хотів таким бути. Він був чоловіком, бізнесменом і він мав сам вирішувати, плакати йому чи ні, а не слухати когось там, що йому робити.

І Єгор сказав собі, що треба повернутись. Що це — ще раз і все! Останній раз!

— Разворачивайся! — наказав він шоферу. — Я забыл на работе документы, — і до охоронця, який сидів на передньому сидінні: — и придержите этого там… Которого… Ну, ты понял…

Шофер пригальмував перед терміналом «С» і повернув машину назад, у Київ. Охоронець передав у рацію: «Мы возвращаемся на работу. Встречайте».

— Он у вас как, нормальный? — запитав охоронця «оплотовець» Васька Лом, коли дізнався, що Єгор повертається.

— Если зарабатывает и платит нормальные деньги в конвертах, значит, нормальный, — сказав охоронець.

— Так мы ж его уже это… — кивнув на тіло майданівця, що лежало розпластане на долівці. — Как бы, чутка перестарались…

— Сейчас твои дружки нашатыря принесут… — і подзвонив комусь на мобільний телефон: — Чешите сюда с нашатырем, планы поменялись…

— И сколько он вам отстегивает?.. — поцікавився Лом.

— Нормально… Грех жаловаться. Но сопли за ним вытирать приходиться…

— Я так понял, и говно тоже, — кивнув на тіло полоненого.

Вони збайдужіло курили над побитим до півсмерті майданівцем і гуторили про своє. У великому ангарі, що колись мав стати цехом зі збору літаків, було порожньо, холодно, жаско. Гуляли, як хотіли, протяги, через що металеві стіни ангара стиха вібрували, створюючи постійний нудотний гул. Сім’ї Блідих ці приміщення були геть не потрібні, але вони не здавали їх в оренду і не продавали, створюючи видимість великого промислового виробництва. Насправді в робочих процесах на території компанії було задіяно кілька невеликих приміщень, де складувались дешеві товари, привезені з Китаю. Тут на них наліплювались «українські» або «європейські» етикетки і продавались на ринку або постачались під державні програми, тендери і так далі… «В ходу» було все — від ліків до запчастин мобільних телефонів.