Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

За морями прогриміла велика перемога, і більшість юнаків з тріумфом повернулися. Ті, кому раніше чогось бракувало, тепер не знали нужди, але все ж на Вулиці так само роїлися страх, ненависть і неосвіченість, бо багато хто залишився деінде, і в старих будинках оселилися чужинці з далеких земель. А навіть і юнаки, що повернулися, більше у них не жили. Смаглявими і моторошними були більшість чужинців, хоч і серед них можна було знайти кількох, схожих на тих людей, які звели цю Вулицю і сформували її дух. Схожих, але не цілком, бо в їхніх очах палахкотів дивний, нездоровий вогонь заздрощів, ґонору, мстивості й неправедних поривань. Тривога і зрада замешкали поміж невеликої групки людей, які планували завдати Західним землям смертельного удару, щоб запанувати на їхніх руїнах, і фанатики з’їжджалися у ту нещасну холодну країну, з якої більшість із них були родом. І серцем змови була Вулиця, обшарпані будинки якої кишіли чужоземними вірусами міжусобиць і відлунювали задумами та промовами тих, хто палко прагнув настання визначеного дня крові, вогню і смерті.

Закон багато знав про дивні збіговиська на Вулиці, але мало що міг довести. З неймовірною терплячістю деякі чоловіки, заховавши свої поліцейські значки, дослухаючись, просиджували у таких місцях, як пекарня Петровича, убога «Школа сучасної економіки» Ріфкіна, соціальний клуб «Коло» і кав’ярня «Ліберті». Там юрмилися моторошні чоловіки, та балачки вони завжди провадили обережно або ж послуговувалися незнайомою мовою. А старі будинки все так само стояли зі своїми спогадами про шляхетні минулі часи, про перших колоністів-землевласників і росяні трояндові сади у місячному сяйві. Іноді приходив самотній поет чи мандрівник, щоб побачити і змалювати їх у світлі колишньої, нині зниклої слави, але таких мандрівців і поетів було небагато.

Повсюдно ширилася чутка, що у тих будинках засіли лідери потужної терористичної організації, які у визначений день розпочнуть вакханалію жорстоких убивств, щоб знищити Америку і всі її чудові старі традиції, які так любила Вулиця. У гидких нетрях міста повсюдно на вітрі тріпотіли листівки і прокламації; листівки і прокламації, надруковані багатьма мовами, літерами багатьох абеток, а проте всі вони закликали до злочинів і бунтів. Ця писанина підбурювала людей повалити здавна шановані нашими батьками закони і чесноти, розтоптати душу старої Америки — душу, яку передавали у спадок упродовж півтори тисячі років англосаксонської свободи, справедливості і поміркованості. Казали, що темношкірі люди, які оселились на Вулиці і збиралися в її струхлявілих будівлях, були мозковим центром жахливого заколоту, що на перший їхній заклик з нетрів тисяч міст мільйони безмозких одурманених істот простягнуть свої гидотні пазурі, аби палити, мордувати і нищити, аж доки земля наших батьків не зникне. Таке казали і повторювали, і багато хто зі страхом чекав четвертого липня — дати, на яку не раз вказувалося у багатьох листівках; але до кубла заколоту не було знайдено жодних ниточок. Ніхто достоту не знав, чий арешт міг би допомогти викоренити цю прокляту змову. Поліцейські у синіх одностроях не раз приходили обшукувати ветхі будинки, аж доки одного разу їм набридло; їх‑бо теж втомили закон і порядок, тож вони пішли, залишивши місто напризволяще. Тоді прийшли люди в одностроях кольору хакі, з мушкетами в руках, і здавалося, що у своєму сумному заціпенінні Вулиці примарився сон про ті давні часи, коли чоловіки з мушкетами у конічних капелюхах ходили нею від лісового джерела до будиночків на березі моря. Але вже нічого не можна було зробити, щоб зупинити катастрофу, що насувалася, бо темношкірим моторошним людям не було рівних у хитрощах і брехні.