Легенда золотої кицьки

— А що буде зі мною?

Ларс знизав плечима:

— Сподіваюсь, ти мені допоможеш знайти Святу… і кинджал.

Свята сиділа за охайним плетеним із соломи столиком і потягувала каву.

— Ще кави? — спитала Рита.

— Ні, люба моя, не треба. Краще дай мені ще тої смакоти, що ти напекла.

— Коржика? — Рита дістала з бляшаної коробки трохи печива і поклала на тарілку. — То ти знала, що Ляля буде допомагати Ларсові?

— А хто цього не знав? Вона мене любить. А коли люди люблять, вони завжди роблять якусь дурість, вважаючи, що так буде ліпше. Вона, напевно, думає, що я сама не знаю свого щастя. Що тікаю від найкращої долі через мою молодість і необізнаність…

— А ти тікаєш через щось інше? — посміхнулась Рита.

— Хто мене знає… Я й сама себе інколи дивую, — посміхнулась у відповідь Свята. — Знаєш, я хочу бути вільна. І хочу, щоб Ларс це розумів. Але я ж знаю, який він імпульсивний. Знаю, що він може зробити…

— Мені здається, ти перебільшуєш.

— Ні. Кицька завжди веде мене правильно.

Рита зітхнула і скептично подивилась на Святу.

Її темні очі красномовніше від слів говорили про те, що думала чорнява дівчина.

Рита розлила залишки кави із кавоварки по філіжанках і віднесла металеву посудину додому.

Свята сиділа на плетеному стільці і дивилась на море.

Рита із чоловіком одразу ж послухалися своєї подруги і колеги, а Свята, як не крути, була колегою і близьким другом Марка, тому могла просити від нього набагато більше, ніж просто від приятеля. Марк заправив авто, і ще вчора увечері вся трійця поїхала до Ялти. Тут на багатолюдному морському курорті Марк мав квартиру.