Легенда золотої кицьки

Він говорив задумливо, тихим голосом, прокуреним і трохи рипучим. Говорив про Святу, про ту, котра врятувала мене від самого себе… Власні думки змусили мене здивуватися. Раніше я ніколи не думав, чому продовжую допомагати дівчині. Чому не полишу Святу з її справами саму, чому вкрав заради неї машину, ледь не вбив вусаня… але тепер я почав розуміти — вона врятувала мене. Може, й не з власної волі, але все ж врятувала.

Та було ще дещо. Дещо, про що я зовсім не хотів думати.

— Коли ми зі Святою познайомились, вона одразу сказала, що любить мене, — раптом розсміявся Ларс. — І ми заручилися… у той самий день… Відтоді я почав допомагати їй із співочою кар’єрою, із лікуванням. Я працював у своїй агенції розслідувань, а Святині справи були для мене, як хобі…

Слова Ларса почали мене дратувати… То вони заручені? Чудово. Цікаво, чого я ще не знаю про Святу? І чому цей косоокий недомірок нарешті не заткне пельку?

Я ледь стримував те, що наростало у мене всередині…

Ларс довго мовчав, і я сподівався, що більше він не згадає про свої стосунки із Святою. Та раптом він продовжив:

— Розумієш, біля Святи у мене були видіння… У всіх, хто з нею починав спілкуватися, були.

Я знову здригнувся. На цей раз чарка впала на густий і, певно що, недешевий килим. Та Ларс навіть не звернув на це увагу.

— Лікарі казали, що її видіння — то щось на кшталт шизофренії. І сама вона теж хотіла вилікуватись, бути як усі… Та знаєш, біля неї всі бачать видіння. Навіть я.

— Які у тебе були видіння? — запитав я.

— Це неважливо… Лікарі казали, що навіть шизофренія може певним чином бути заразною…

— Розкажи, які були твої видіння?

Мені було вкрай важливо почути те, що скаже мені Ларс… Я ще не знав, до чого це мені, та відчував, що від його слів буде залежати моє рішення.

— Я знаю, що вже губив кохану колись. Давно, у минулому житті. Я вже це переживав. І не хочу ще раз її втратити… Видіння були саме про це. І я розумію, що втрачаю її саме через те, що боюсь втратити…

Я замислився над власними видіннями… У них було стільки крові. Стільки болю…

Виходить, я вбивця. Це єдине, на що я потрібен. Я був ним і раніше — вбивав ворогів, рубав жінок, дітей, не мав жалю… То що змінилось тепер? Я став білоручкою, мені тепер гидко бачити кров?

Ні. Я лишився тим самим. Я вб’ю вусаня. Якщо він щось зробить Святі — я вб’ю його. І плювати на все.

— У кого кинджал? — раптом спитав я.

— У Святи… напевне.

— Я думаю, що кинджала у неї немає. Немає, тому що вона все ще жива і нас тепер шантажують… До речі, якщо ти займався шантажем, то можеш тепер уявити, як себе почували твої… хм жертви?

Ларс похмуро просвердлив мене поглядом. Якби він міг мене вбити одними лише очима — то я впевнений, що помирав би довго та болісно.

— Ларсе, я думаю, що Свята лишила кинджал тут, у домі Рити і Марка.

— Тобто, вона не взяла його із собою?