Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
— Не раніше, ніж через три години. Можливо, чотири… Скажіть, чи мені є сенс дійсно їхати так далеко? Ваша інформація варта того?
Я з полегшенням зітхнув. Чи моя інформація варта того? Ну, пане Ларс, думаю, ви ще пошкодуєте, що сумнівались у цьому.
Та вголос я сказав лише одне:
— Варта, бо якщо ми з вами не зустрінемось, Святі загрожує смертельна небезпека.
— Я зрозумів, — голос чоловіка по той бік зв’язку змінився. Тепер він був холодний і гострий, наче лезо. — Чекайте мене через три години на автовокзалі. Як я вас впізнаю?
— Я буду на тому самому BMW, що ви розшукуєте.
У мобільному почулись гудки. Добре. Тепер я знаю, що робити.
Звичайно, я не дурень, аби стирчати у машині і чекати, поки до мене підійдуть велетні зі зброєю і випустять мені нутрощі, прикрасивши ними салон, наче новорічною гірляндою. Ні, я не хотів ризикувати. Саме тому я взяв Святину торбу і вдяг її замість свого наплічника, який лишився у автомобілі, а потім відійшов якнайдалі від парковки, де лишив BMW, притулився спиною до заляпаного сіромахи-кіоску і спробував стати непомітним. Єдиний, за кого мене можна було прийняти — це місцевий молодий п’яничка, що чекає, коли хтось щиросердий подасть йому кілька копійок задля втілення алкогольних мрій.
Я шалено хотів їсти, але, на жаль, грошей не лишилось. Від голоду трохи паморочилось у очах, втім, я знав, що це не смертельно.
З мого місця було чудово видно машину і всіх, хто надумав би до неї наблизитись.
Я чекав вже більше чотирьох годин. Ранок був сонячний і теплий, десь здалеку до мене долинали голоси пташок — можливо, десь поблизу квітнув приватний садок чи навіть місцевий парк. Запах свіжих фруктів — персиків, винограду та кавунів — нав’язливо намагався вивернути шлунок назовні. Та я намагався не думати про їжу… Зараз у мене були набагато важливіші проблеми, ніж голод. Адже від того, чи вдасться мені знайти підтримку пана Ларса, залежить життя Святи…
Я намагався зрозуміти, чому для мене так важливо, аби з дівчиною було все гаразд? Авжеж, секс, чи що там було у нас із нею, грає певну роль. Та насправді, при думці про її світлі кучері, щиру посмішку і на диво теплі блакитні очі мені ставало якось незвично… Якось тепло у грудях, але з тим же тривожно і ніяково… Я не знав, як ставлюсь до Святи. Не знав, що вона для мене означає… Та я не мав жодної здогадки, навіщо далі жити, якщо Святи не буде…
Розбиратися у своїх думках було занадто важко. Та й час зараз був не слушний.
Я бачив автобуси, що приїздили на станцію, випльовували натовп людей, всмоктували своїми дверцятами нову порцію — і знов відправлялися хто куди… Тут були автобуси до Коктебеля, Ялти і ще до багатьох великих і малих міст.
Люди тим часом так і шаруділи попід колесами великих машин — ті ледве встигали об’їхати їх… Та до мого BMW так ніхто і не підійшов…
Чи цей пан Ларс зовсім оскаженів? Час іде, Свята зараз у небезпеці, а цей йолоп боїться підійти до авто…
Я з жалем зітхнув… Але ж і я поводжуся так само — стою тут і чекаю, сам не знаю чого… Звісно, підійшовши до машини, я ризикую попасти у халепу… Та хіба буває халепа більша, ніж та, у яку я вже втрапив?
Мені лишалось одне — нарешті наблизитись до автомобіля… Підійти, чого 6 це не коштувало… я маю допомогти Святі. Я маю зробити хоч щось хороше, аби… Аби що? Довести самому собі, що слова Святи про моє призначення були несправедливі? Довести всьому світу, що я не вбивця? А якщо Свята не помилилась, якщо я просто боюсь зізнатись собі…
Ні. Я не боюсь.
Ноги наче самі собою понесли мене до машини. І нехай буде, що мусить бути.
Я навіть не помітив, як дістався дверцят.
— Стій де стоїш! — почувся загрозливий шепіт. Я обернувся — за моєю спиною, наче гора, височів вусань. Я зустрівся із ним поглядом — в його очах було щось таке, що передати словами я не зміг би, навіть якби знав всі мови світу… Більшої ненависті й годі собі уявити.
Дельфіни нечутно ринули у морську глиб його гавайки, а з рукава міцно стиснутий у долоні стирчав ніж. Я знав, що він міг би використати проти мене пістолет — у нього був пістолет, так само, як і у мене — але ні, він хотів помсти. Він жадав всадити свій кинджал мені у горло так само несамовито, як ґвалтівник своїй жертві…
З іншого боку, можливо, він просто не хотів шуміти, а лезо набагато тихіше, ніж куля…
— Відкривай машину і сідай за кермо, — басом наказав мій ворог. Вістря ножа врізалося мені у бік. Якщо я поворухнуся підозріло — воно познайомиться з моїми нирками.
У мене навряд чи був шанс врятуватися…
Я відкрив дверцята і обережно занурився у салон авто…