Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
Я сів на лавку. За моєю спиною лишився центр міста з його голосною музикою, вогнями, ресторанами, що сповнювали нічне повітря ароматом шашликів та східних ласощів, риби та креветок, коктейлів та дорогих вин. Переді мною тихенько, але досить впевнено вирувало море. Сонце поволі сходило у потойбіччя…
Я чекав на материну відповідь.
Зараз вона встала із ліжка, одягла халат. А тепер іде до дверей у вітальню. От на стіні висить телефон. Старенький, китайський із красномовним написом «Паноснік», який мене завжди змушував посміхатись і думати про численних жителів східної частини материка, які довели до абсурду методи заробітку грошей на чужому імені.
Трубку підняв молодий чоловік. Здається, це був мій кузен.
— Слухаю?
— Алло… А де мати? — здивовано спитав я.
— Алло… Це ти, Яне?…Яне, куди ти пропав? Навіщо поїхав? Що з тобою?
— Я в порядку. Де мама?
— Яне… Я навіть не знаю, що тобі сказати… Ти ж розумієш, вона… Це мало рано чи пізно статися… Вона… Ми сьогодні ховали… Всі родичі приїхали… ми шукали тебе, але ні телефону, ні записки'…
Я поклав слухавку…
Ніч була напрочуд зимна і чорна…
У мене просто не стає сили. Спочатку був страх. Я вважав, що він буде постійним. Потім я подивився на руки — вони були у крові.
Не знаю, може, я впав і поранив шкіру? А може, це була галюцинація?
Я відчував пістолет, що стояв на запобіжнику у мене в руках. Можливо, хтось міг мене побачити, та я не боявся — надворі третя ночі, пляж був порожній. Я сидів на пірсі і відчував, як хвилі лижуть мої протерті кросівки, місяць над головою мовчки кричить про відчай, який відчуваю зараз навіть я, а зірки схожі на дірки у чорному тлі реальності, яке так і хочеться прорвати, знищити і втекти від нього на інший бік. Туди, де живе світло зірок… Де все інакше…
Дуже дивно, що ідея покінчити з собою прийшла мені у голову повторно. Тепер це було схоже на удар блискавки — зовсім не так, як тихе і спокійне почуття, яке я відчув минулого разу. Тоді мені стало так легко і добре. Навіть весело. Я був бадьорим.
Та цього разу все інакше. Тепер я вагався. Мені було лячно знищувати все, що оселилося у мені за цей короткий проміжок часу…
Я сидів тихо, і мої очі почали стулятися. Я не став їм заважати.
Можливо, треба трохи подрімати… Можливо, все зміниться, і я наберуся сміливості жити далі? Або стану досить впевненим, аби покласти кінець усьому.
Раптом коло мене вляглося щось тепле і навіть гаряче. Воно почало муркотіти і пеститись об руки. Це була кицька.
Я почав розглядати її. У тварини було чудове дивовижне золоте хутро, вкрите чорними, як моє серце, плямами…
Раптом вона подивилася на мене своїми янтарними очима і промовила:
— Згадай мене! Згадай, Яне! Згадай себе, Яне.
Я здригнувся.
Холодна хвиля бризнула мені у обличчя. На камені поруч нікого не було. Я сам. У руках пістолет. Перші промені сонця лагідно пестять шкіру. Я згадав, як мою шкіру пестило волосся Святи тоді, у салоні краденого BMW…
Вже час повертатися за наплічником…
Я стояв біля невеличкого приватного будинку. Цей двоповерховий котедж, певно, вартував кількох десятків тисяч за одну добу проживання, та, здається, це не змушувало мого знайомого обрати менш розкішну місцину для ночівлі. Ларс був при грошенятах — і не шкодував їх, наче сам штампував коштовні папірці у підвалі власного будинку.
Я постукав у двері. Відкрив той самий хлопець, який нещодавно віз нас у мерседесі Ларса. Його обличчя було стурбованим.
Я зрозумів, що сталось щось погане. І як тільки мене впустили у великий білий і сяючий модерновими світильниками хол, я одразу зрозумів, що саме.
Ларс підскочив на місці і кинувся до мене. Його очі палали якимось божевільним вогнем.
— Свята у нього. — Вигукнув Ларс і зупинився за кілька кроків переді мною.
— У кого?
— У Гени. У його братика. Щоб їх чорти виграли у всі…
— Звідки ти знаєш?
Я намагався зрозуміти, що тепер мушу робити. Іти до спальні, де лишився мій наплічник, чи слухати цього несамовитого чоловіка, який нервово прикурив цигарку і тремтячими руками витяг її з рота так, ніби мав приступ конвульсії.