Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
Рука непомітно лягла на ручку протилежних дверцят. Серце шалено калатало у грудях… Я мав план… Можливо, вдалий…
Тим часом вусань на хвилину відволікся, аби не перечепитися через поріг. Я не став чекати — швидким і напрочуд плавним рухом я відкрив дверцята і що було сили вистрибнув із машини.
Ніж полоснув мене по шкірі. Було боляче, але не смертельно. Судорожно перебираючи ногами, я підвівся і з розмаху гепнув дверима. Вусань все ще був в середині, разом із Святиною торбою…
— Чорт! — вилаявся я і потягся за пістолетом, що тримався на чесному слові у мене за поясом.
Не можна було лишати скриньку з кинджалом у руках цього клятого ковбоя!
Раптом, з іншого боку до автомобіля підійшов незнайомий чоловік.
Не гаючи часу, він зачинив другі дверцята і посміхнувся до вусаня, що лише тепер помітив новоприбулого:
— То що, Геннадію Батьковичу, ви здаєтесь, чи будемо й далі провадити різанину?
Вусань скривився, як середа на п’ятницю. Здається, він був знайомий із моїм рятівником…
Я подивився на незнайомого чоловіка ще раз — сріблясто-русяве волосся, невеличка м’яка борідка, досить молоде обличчя із ледь помітними східними чи навіть арабськими рисами, яке, втім, вже було прикрашене продовгуватими зморшками, що прорізали лоба, а також йшли від носа до підборіддя. Вони надавали виразу якоїсь театральності. Пан Ларс, а це, напевно, був він, нагадував мені голлівудського актора, що виконує характерні ролі. І чомусь здалось, що ці ролі далеко не такі героїчні, як здавалось зі слів Святи.
Він зиркнув на мене своїми холодними сірими очима і привітно мовив хрипким голосом:
— Ну що, друже, будемо тепер разом шукати Святу?
Ковбой у салоні авто здригнувся. Певно, до нього дійшло, що поза паном Ларсом наче з самої землі виросли два кремезних охоронці у однакових сірих футболках.
— У цього Гени є помічники, — раптом згадав я.
Пан Ларс лише посміхнувся і подивився кудись мені за спину. Я теж повернув голову, аби побачити, що ж саме привабило Ларса.
Поза моєю спиною теж стояли два здоровенні леґені. Один із них замахнувся — і я одразу ж познайомився з його кулаком.
Ми кудись їхали. Це неважко було зрозуміти, адже машина, на підлозі якої я скорчився, наче почавлений колесами змій, нещадно теліпалася із боку у бік, підстрибувала на вибоїнах і каменях, а також весь час сумно дирчала, бідкаючись на долю.
Наді мною сидів Гена. Він був пов’язаний по руках і ногах, і якби його не закріпили мотузкою до металевих з’єднань відсувної лави, він так само, як і я, впав би на дно автомобіля і звивався 6 вужем.
Я вважав безглуздим мовчки їхати назустріч смерті, що було досить імовірним вирішенням всіх питань, судячи з того, як мене зв’язали здоровані пана Ларса, а тому не витримав тиші і мовив:
— Навіщо тобі кинджал?
Ковбой, здається, навіть не зрозумів, що я звертаюсь до нього. Я не був впевнений, що він взагалі помітив мене у себе під ногами, та мій настрій був занадто бойовий, аби здаватись, тому я вирішив голосно повторити питання:
— Нащо тобі той кинджал?
— Та пішов ти! — цитьнув на мене вусань і знов відвів очі до стіни.
— Ми обидва у скруті. Цей Ларс виявився не таким янголом, як його описувала Свята.
— Ха… Янгол? Ти жартуєш?
Я, звичайно, був дуже радий, що викликав у вусаня посмішку, та це не було моєю метою.
— Навіщо тобі чи тому, на кого ти працюєш, кинджал?
— Та хто ти такий взагалі?
— Мене звати Джон.
— Брешеш.
— Може, й брешу, та це справи не стосується. Мене звати Джон, і якщо я вже вплутався у цю фігню, то хотілося б хоч знати, що до чого…
— Ти не просто вплутався, а вже по саму шию закопався у лайно, хлопче! Пан Ларс — ще той паскудник! І, може, мене він не уб’є, це я точно знаю, та що він зробить із тобою… Це ж ти допоміг його дівці вкрасти скриньку? Мабуть, він не хотів з тобою ділитися?
Ділитися?.. Цікаво, що він має на увазі? Страх перед тим, що чекало мене попереду, чомусь зробив мене напрочуд сміливим та балакучим. Раніше я думав, що звикнути до страху неможливо, що він може довести до божевільні… та зараз я просто не відчував нічого, окрім емоційного збудження.
— Він хотів продати кинджал? — припустив я.
— Хто, Ларс? З чого ти взяв? Він занадто мерзенна тварюка, аби так чесно вчинити. Продати кинджал і забути про все… ні, це не у його стилі… Бачу, ти не вкурив тему щодо Ларса.
Я геть не міг зловити думку вусатого. Цей Гена, напевне, знав, про що каже, та як змусити його просвітити мене? Треба підіграти…
— То ти думаєш, він не продав би кинджал?