Легенда золотої кицьки

Я валявся на зеленій траві. Ларс обрав на диво приємну галявинку, якої не мало бути у хвойнику взагалі, бо ж гострі голки мусили стати перешкодою для травички. Втім, я лежав на зеленій соковитій рослинності, а тому мав визнати, що не всі хвойники однакові.

Зараз думати про те, на чому я лежу, було недоречно, але ж я не відчував під задом тонкі колючки, на відміну від ковбоя Гени, якого кинули біля мене на купу сухих гілок. Мені було зручно. Це добрий знак. Принаймні, я так вважав до того самого моменту, як біля мого лиця з’явились ноги у чорних шкіряних ботах і грубо тицьнули мене у голову, аби я дивився туди, де вже стояв пан Ларс.

— Тож, любі мої, будемо розмовляти про кинджал, Святу і те, що ми будемо робити далі… Хто перший?

Я був готовий говорити першим. Бо ж незважаючи на те, як цей паскудник Ларс повівся зі мною, я ще мав надію, що Свята недарма так про нього піклувалася і намагалася врятувати від самогубства… Хоча дивлячись на впевнене обличчя цього чоловіка, я почав жаліти бідну дурненьку дівчинку… Це ж треба було повірити такому? Ще й, певно, закохатись у нього…

Мені раптом стало дуже гидко від того, що я сам подзвонив Ларсу і тепер через власну необережність потрапив у його руки… А ще гірше мені зробилося, коли я припустив, що Ларс Гудвін не захоче рятувати Святу… Не дай Боже, він, навпаки, шукає її, аби…

Ні, про таке думати не хотілося. Але я з подивом для себе зрозумів: якщо Ларс скривдить Святу, я вб’ю його… Якщо буду ще сам живий… якщо зможу вбити знов…

Забагато якщо… Я посміхнувся сам собі від безвиході, у яку потрапив. Певно, це був якийсь психологічний самозахист — посміхатись, лежачи зв’язаним перед купою озброєних чоловіків…

— Хлопче, чого смієшся? — суворо скривився Ларс, через що його обличчя стало геть соколиним і я, нарешті, зрозумів, які саме східні риси у ньому помітив. Він мав багато від татарина чи турка, але світле волосся і очі майже приховували цю деталь зовнішності.

— Я готовий говорити, — раптом мовив Гена, — що тебе цікавить?

— По-перше, кинджал. Де він?

— Я вважав, що він у цього бовдура, — Геннадій вказав головою на мене. — У малиновому мішку, що був при мені, коли я сидів у машині…

Ларс не змінив вираз обличчя, але я просто нюхом чуяв, як він весь перетворився на купу злості.

— Ти брешеш, як собака, Гено. А якщо собака псує мені настрій, знаєш, що з ним роблять?

Гена, на диво, не боявся Ларса, чи, принаймні, добре приховував свій страх.

— Якщо ви не знайшли його у сумці, то значить, ніж все ще у дівки.

— А де вона?

— Це ти мене питаєш? Ти цього бовдура спитай — він їй допомагав, а не я,, але будь обережний — малий зовсім хворий на голову…

Я трохи здивувався, невже я маю настільки хворий вигляд, аби так казати про мене? Хіба що Гена все ще не міг мені пробачити те поранення, через яке бинт ще й досі щільно обмотував його плече.

Ларс підійшов трохи ближче до мене і, дивлячись на своїх людей, мовив:

— Ну, хлопці, ви знаєте, що робити з нашим другом Геною…

Чотири кремезні велетні з пиками, більш схожими на цеглини, аніж на людські обличчя, схопили тепер уже переляканого ковбоя за міцно зв’язані руки та ноги і поволокли кудись за автомобілі, — туди, де щільно росли колючі кущі і ще зовсім маленькі ялини.