Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
Гена вигукував щось на кшталт: «Якого біса? Відпустіть» та інші недоречні слова, що могло означати одне — раніше він був впевнений, що його відпустять, але дарма…
Я відчув, як серце похололо.
Якщо кілька хвилин тому я міг сміливо сказати, що почуття страху мене полишає, то тепер я готовий був, заціпенівши, ходити під себе від переляку. Ларс дивився на мене, наче гадюка на щура. І саме щуром я себе й почував… та навіть щур на щось-таки здатен…
— Ну, Джоне, будеш мені розповідати, де Свята?
Я тихо пробубонів собі під носа:
— Вона у безпеці.
— Що ти кажеш?
Я закашлявся і хрипко промовив щось незрозуміле, аби Ларс знову не розібрав жодного слова.
Чоловік сплеснув руками, зітхнув і підійшов ближче до мене. Він трохи нахилився і хрипким голосом роздільно повторив своє питання:
— Джоне, ти знаєш, де Свята?
Я чекав саме цього моменту. Пружно підскочивши на лікті, я з розмаху врізався черепом в його доглянуте обличчя. Ларс, наче підбитий птах, звалився коло мене на полотно із сухих голок, що перемежовувались із мохом та травою. Здається, він знепритомнів.
Як міг, я попластував ближче до своєї жертви. Зв’язаними позаду руками я почав обмацувати його кишені. Верхні декоративні у стильному кофейному піджаку в клітинку, приховані у підкладці, і навіть ті обманні кишені, що рясно прикрашали собою чистенькі білі джинси… Нічого! Нічогісінько, що можна було б використати аби звільнитися від пут…
У нього мав бути хоча б ніж! Як можна бути начальником такої купи головорізів і не мати персональної зброї?
Я готовий був заскреготати зубами, коли раптом надибав пальцями запальничку. Звичайну, скромну, невелику, з прозорого пластику — такою не соромилися користуватися як заможні чоловіки, так і школярі, що потайки забивали косяк у підворітні.
Ну хоч щось!
Все ще лежачи на землі, я спробував орудувати своєю знахідкою. Мотузки були зроблені з якогось синтетичного матеріалу, що робило їх дуже міцними і, можливо, навіть ніж не взяв би такі пута. Та трошки вогню — і синій штучний матеріал, наповнюючи повітря смородом, почав скапувати прямісінько мені на шкіру. Було боляче, та я терпів. Ще трохи — і я звільнюсь…
Раптом за машиною почулися голоси. Ларс поруч зі мною почав приходити до тями.
Я, нарешті, звільнив руки і, ледь стримуючи тремтіння у них, запалив вогник біля синіх мотузок на ногах. Ті так само почали горіти і танути.
— Що в біса ти робиш, чорт тебе дери! Хлопці, сюди! — вигукнув Ларс у мене за спиною.
Він прийшов до тями і побачив, що я майже вільний. На моє нещастя, Ларс був не дурним, тому одразу ж підняв ґвалт, аби його молодці пришвидшили рух.
Щойно я встав на ноги — з-за машини вискочив здоровань у сірій футболці зі зброєю у руках.
Я відчув, як дуло пістолета дивиться на мене, і це почуття змусило притихнути.
— Ані руш! — мовив лобатий бурмило, і за його спиною виріс іще один здоровань. Два інші, я був у цьому впевнений, блокували мені дорогу з іншого боку автомобіля.
Я обернувся. Ларс вже піднявся на ноги і, потираючи рукою забитого лоба, хрипко промовив до мене:
— Ти справді хворий! Нащо було мене бити?!
Я знизав плечима.
— Напевне, тому, що я не хочу, аби мене пристрелили і залишили під ялинкою, як новорічний подарунок.
Ларс невесело засміявся:
— Та кому ти потрібний, щоб тебе убивати, дурню. Я взагалі тебе розв’язати хотів, а ти мене як гахнеш своїм казанком по голові…
— Розв’язати? — не повірив я.
— Авжеж, розв’язати! Цей театр був лише для Гени.
— Ви його вбили?
— А потім у тюрму на 20 років і більше? Ти здурів, чи що? Я приватний детектив, а не мафіозі. І те, що у мене стільки охорони, — то лише пересторога на даний відрізок часу, доки все не уляжеться. — Ларс згадав про своїх здорованів, що все ще тримали мене на прицілі. — Сховайте зброю, хлопці. Далі будемо їхати у місто…
Нарешті, дуло пістолета сховалось у кобуру, і я відчув себе трохи легше. Втім, думка про втечу мене все ще не полишила. Але зараз тікати було б зовсім безглуздо, тому я приборкав свій страх і зупинив дрижання у ногах. Виходить, якщо Ларс не бреше, ми все ж рушимо рятувати Святу…
— А де Гена? — я вирішив впевнитись у тому, що Ларс каже правду.
— Якщо пощастить, зустрінемо його, коли він пішки буде йти по дорозі до Судака, — усміхнувся детектив Ларс і дружньо поплескав мене по спині, від чого я ледь не підскочив. — Заспокойся, хлопче, все з ним добре. Ми дізнались все, що могли, і дали йому втекти. Нехай думає, що він герой…