Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]

Курсант Правик помічає це.

їхній рій уже спить. Спершу важко було засинати на вузьких

солдатських ліжках, вишикуваних упритул. Призвичаїлися.

Кроки днювального за дверима розмірені.

А Володя не спить. У такі години й думається ясніше.

На комсомольських зборах сьогодні знову виступив Костиря.

Він завжди на зборах бере слово першим. Та це слово завжди

нещире... От сьогодні: «Будемо безкорисливі, все віддамо

заради спільного успіху в праці!..» На зборах мали

обговорювати участь дивізіонів у благоустрої училища, роботу в

підсобному господарстві, приміських колгоспах. Не виходило

ділової розмови — натомість тріскотнява, така пустопорожня, що

вуха в’януть. А розпочав Костиря.

«Будьмо безкорисливі!» Недавно після звільнення приніс

журнал «Искатель». Цікавий журнал. Його в кіосках не купиш і в

бібліотеці училища нема. Ніхто не почав просити журнал у

Костирі.

Ніхто навіть не згадував про той «Искатель». А Костиря

голосно просторікував, яку небачено захоплюючу пригодницьку

повість там розпочали друком. А водночас так трусився над

своїм придбанням, що в порушення правил приніс журнал до

спального приміщення, поклав до тумбочки. Хоч це заборонялось.

Тумбочка в спальному приміщенні для мила, зубної щітки. А

книжки — в навчальному класі. Група була на навчанні, коли

командир схотів перевірити порядок. І наказав днювальному

знайдений журнал віднести до класу. Так було і зроблено.

Костиря, виявивши пропажу, зарепетував:

— Крадіжка!

Чи не з кулаками напустився на сусіда, з яким ділили

тумбочку на двох.

Дрібне. Не варте згадки, коли б не полюбляв він високі фрази

вигукувати з трибуни. Хіба тільки він? Вчора одного з

курсантів призначили в наряд до хліва, де вирощували поросят

для кухні. Не приховує роздратування:

— Гидота! Бруд! На офіцера вчуся, не на свинаря!..

А командир дивізіону на порозі з’явився — як той

самий курсант палко декламує:

— Ще не всі у нас розуміють, як важливо для майбутньої

служби сумлінно виконувати будь-які обов’язки!

Добре, що в їхній групі не знайдеш подібних «артистів».

А справжні артисти в їхній групі є.

Хоч Володя Правик участі у вокально-інструментальному

ансамблі не бере, але репетиції відвідує при першій-ліпшій

нагоді. Посідають з кількома друзями в кутку порожньої зали, затамувавши подих, слухають, як народжуються мелодії. По-

новому бачить своїх товаришів. За звичним у них розкривається

раніше непомічений хист. І навіщо хлопці його приховували?

Давно могли б мати такий гарний ансамбль! Бас-балалайка, дзвінкоголосий тренцель, гітара — все це їхня група. Ще одна

гітара, скрипка, барабан — то Юрко Станішевський, Леонід

Гаращенко, Ігор Купченко з їхнього рою.

їхня група вийшла в передові. І їхнє відділення міцно

ввійшло до числа відмінних. Тобто у жодного курсанта — жодної

трійки, дві третини оцінок — п’ятірки. Втім, справа не в цих

відсотках, головне — енергія, бойовий настрій хлопців. Ніхто

не знає нудьги, всі охочі до жвавої справи. Взяти фотосправу.

Курсанти мають на ній незаперечні успіхи.

Володя з щирим захопленням розповідає про це в листах

додому, посилає знімки. Адже мати сама фотоаматор із стажем, оцінить спостережливість хлопців, вдалі ракурси, вигідне

освітлення.

«Ми і на старших курсах вночі робили фотографії, бо вдень не

встигали. Втомлювались, але раділи, що приносимо користь своєю

працею. А коли нас в лаборантській спіймають, дістається

насамперед Володі, а він нам — жодного слова докору. Ввечері

скажу: «Володику, треба б закінчити те, що не встигли». Він

усміхнеться: «Треба то треба, ходімо».

Із листа Володимира Кравченка,

офіцера державного пожежного нагляду.

Альбом, який ми розглядали з підполковником Мельником, не

музею належить, а полковнику Лободі. Тільки у начальника

училища зберігся унікальний примірник. Ясно-червона, із

золотом палітурка. Тут усе побачиш: навчання під щільним дощем

і виступи музикантів. Курсантів, коли вони висаджують вздовж

чола будинку весняні вербички і коли при повній амуніції

пробиваються крізь замети на зимових навчаннях. Фон для

портретів-овалів — пейзажі, вітрила в морі, «ракети» на

Дніпрі, міські вулиці. Сторінку з передостанніх, де Володимир

Кравченко, доповнюють три знімки: шикування, навчальний похід, мить відпочинку в заповіднику «Софіївка».

Все на цій сторінці не випадкове. І сусідство двох

Володимирів з двома Сашками, Рудницьким і Анохіним,— вони