Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]

п’ять. Зараз осінь. Та не міг загубитися конспект. Він таки

знаходить його. Завдяки «бойовому листку», що так і лишився

недописаним, знов потрапляє до зачарованого світу —

«Софіївки». Та ось сторінки, розпочаті рядком: «Обережно з

вогнем! Ялинка!»

Курсант Правик торік обрав цю тему для розмов у дитсадках і

школах. Повторює для Віті, яке лихо можуть наробити зіпсовані

електрогірлянди чи прикріплена серед хвої стеаринова свічка, іграшки, що стріляють, чи вата, розкидана на гілках.

Пише, а сам відчуває пахощі смолистого хвойного гілля, бачить Ялинки — країну свого дитинства на березі Уші. Додає до

суворих попереджень: «Вікторе, пильнуй як слід. Ти ж брат

пожежного!»

Надписуючи конверт, досі ще бачив Ялинки взимку: сніг рипить

під ногами, квапливий слід зайців біжить по незайманій

пухнастій ковдрі.

У вечірній тиші добре чутно з клубу пісню, хоч вона звучить

неголосно. Так і є, Микола Замковоротний співає в щільному

колі слухачів:

Из трубы из белой белый дим валит,

На полях на белых белый снег лежит.

Весь дивізіон знає цю пісню, яку Микола нареченій, а тепер

уже дружині, присвятив:

Белые снежинки у нее в глазах,

Белые пушинки тают в волосах.

Останнім часом Володимиру все спадає на думку: він дівчат

зовсім мало знає. Дівчину поруч із собою уявити не може. Знає

тільки, що має бути на все життя одна. Гірко, коли розминеться

з такою, єдиною. Чи зустріне її надто пізно.

Так трапилося з Бруно, героєм роману Мануеля Лопеса «Остання

жінка і близький бій». Цей кубинський революціонер — один з

героїв, які ввійшли до Гавани в січні 1959 року.

Люди, яких юнак зустрічав у книжках, написаних різними

письменниками і в різний час, існували в його уяві разом.

Для Володі, скажімо, і цей роман, і «Психологія і космос»

Юрія Гагаріна однаково наводять на роздуми про складність

людської долі.

Бруно говорить: «У житті нема неможливого». Проте ж він не

ощасливив жінку, яку покохав. Загинув. Революція ствердилася, та його самого нема. І вже ніколи не буде.

Пригадалися вірші Василя Симоненка, які Віра Романівна

найчастіше читала в класі: «Ти знаєш, що ти людина, ти знаєш

про це чи ні?! Це ж там рядок: «Більше тебе не буде!»

До чого це закликає? Жити, діяти, не дозволяти часу

відбирати твої можливості, випереджати час? Чи, навпаки, за

будь-яку ціну берегти своє єдине життя?

Бруно з іспанської книжки не знав вагань. Рішуче обрав бій.

Близький бій. Остання жінка... Бруно зовсім не думав про те, щоб зберегти себе для останнього кохання. Останнє кохання...

Чи можливо покохати вперше і востаннє?

У передмові до повісті Володимир натрапив па рядок: «Бруно—

поетичний варіант характеру Че Гевари». Розшукав у серії ЖЗЛ

біографію легендарного споборника Фіделя Кастро. Вона вразила: Че Гевара, мужній командир, лікував прокажених. У горах

Сьєрра- Маестри вночі читав життєпис Гете, вірші Пабло Неруди.

Заповідав дітям: «Будьте завжди здатні відчути будь-яку