Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]
- Автор: Вірина Лідія
- Год: 1988
- Язык: английский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]». Краткое содержание книги:
майбутті. На прикладі його життя виховуватимуться багато, нових поколінь. І завжди люди запитуватимуть себе: якою була
ця людина?»
А з цим Володя не згоден: «була». Хіба людина «була», хіба
зникла, якщо сьогодні в її роздумах і житті знаходить
дороговказ хоч хтось один з тих, хто живе на землі? Приклад
для багатьох нових поколінь... Це все-таки абстракція. Гагарін
— не колись, а сьогодні, зараз,— з Володею Правиком, з усіма в
їхньому училищі.
«У житті є будні і свята. В пожежній охороні є напруженість
чергувань, яка потрібної миті виливається в запеклу атаку, йдучи на бій з вогняною стихією, боєць не питає, що призвело
до пожежі: збіг фатальних обставин, недбалість, злочин чи
розбурхані сили природи. Все це — потім: аналіз, зіставлення
фактів, експертизи, висновки. А поки що — бій. І, як в бою, втрачаємо товаришів — це найдорожча плата за перемогу. Люди
повинні завжди знати про них, тому так необхідні музеї в
пожежно-технічних училищах. Нехай в них живе пам’ять про
бійців вогняного фронту і слава подвигу, яку вони лишили
людям»,— під цим записом в книзі відвідувань музею черкаського
училища —підписи учасників зборів — викладачів основ пожежної
теплофізики, які приїхали на них з Алма-Ати, Іванова, Ленінграда, Львова, Свердловська, Ташкента, Харкова...
На мапі СРСР, куди наносять місця служби випускників
училища, теж стрілки по всіх напрямках: з Черкас до Астрахані
і Норильська, Донецька і Караганди, Чернівців і Хабаровська.
Вся країна тут, у скромній за розмірами кімнаті. Потрапивши до
неї, несамохіть згадуєш, якими холодними, непричетними до руху
життя бувають помпезні пантеони, де час зупинено на подіях і
датах, які минули. «Дивіться, ось те, що було колись і вже не
повернеться, не повториться ніколи. Дивіться, благоговійте, бо
ніхто не зійде до вас з цієї недосяжної височини і вам не
здійнятися туди!»
Грандіозні масштаби, невиправдана розкіш обладнання, вбрання, неухильне «дотримування правил», раз і назавжди
встановлених щодо змісту, розташування експонатів... Чи не все
це часом відвертає від музеїв очі і серця людські?
А музейна кімната Черкаського пожежно-технічного училища
щодня переповнена відвідувачами.
Що таке дружба? Спитайте дітлаха — здивується. Для нього
таке просте поняття. Друзів-приятелів має, в книжках доволі
читав про дружбу. Коли в піонертаборі «Зірниця» поміж двох
дубів біля майданчика для вогнища з’явився заклик «Навчаймося
дружити!», Володик Правик з Васею Бондарем ніякої уваги не
звернули. Це тепер курсант Правик з різних приводів подумки
повертається до проблеми: почуття дружби саме собою
народжується чи дружбу треба виборювати? Який її головний
закон: вимогливість чи потурання?
Той піонертабір був біля Страхолісся: через Прип’ять — і в
Чорнобилі. Щороку однаковісінькі походи, концерти з виконанням
раз і назавжди завчених пісень набридали малим. Візьмуть і
втечуть додому. Піонер-вожатий, здається, їх розумів, тож не
сварив. Хлопчики між собою його, вже студента, називали
вдячно: «Друг».
Може, звідти походить у курсанта Правика співчуття до
хлопців, яких шпетять за самоволку? Все зрозуміло — училище, військова дисципліна,— і навіщо приховуватися, зникати потай, коли можна спитати дозволу? Не завжди це виходить, не все
можна передбачити — вони дорослі, закінчується другий курс...
Головне, не до кожного командира з таким звернешся. У них в
групі є старшина Краватка, мирне прізвище, але люта вдача. У
відділенні, де він командиром, стогнуть: будь-яке житейське
питання перетворює на знущання.
Таке було останньої неділі: тим, хто одержав дозвіл на
звільнення, треба переодягтися. Справа не така проста, як може
здатися: розміри у всіх різні, всі поспішають. І Дмитро
Лисковський, який відповідає за «амуніцію» — теж. Невдовзі
Новий, 1981 рік. ВІА готує святкову програму; Дмитро — соліст,
йому на репетицію. Володя Правик з Володею Микиткіним взялися
допомогти. Спритно видають взуття. Впорались. Зразу ж грім з
ясного неба: на обрії — сержант Краватка. Дмитро — у нього в
відділенні. Сержант угледів неподобство в появі добровільних
помічників, та ще й чужаків.
Його підспівачі теж уже тут. Щось проголошують про
дисципліну, про її порушників. Хто і що порушував? Хіба що
самі порушили звичайну логіку, здоровий глузд...
Завчені слова, виголошені, так би мовити, з чужого голосу...
Може, кожне зокрема й гарне. Та з вуст нещирого промовця чи
співрозмовника звучатиме фальшиво.