Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]

неї, несамохіть згадуєш, якими холодними, непричетними до руху

життя бувають помпезні пантеони, де час зупинено на подіях і

датах, які минули. «Дивіться, ось те, що було колись і вже не

повернеться, не повториться ніколи. Дивіться, благоговійте, бо

ніхто не зійде до вас з цієї недосяжної височини і вам не

здійнятися туди!»

Грандіозні масштаби, невиправдана розкіш обладнання, вбрання, неухильне «дотримування правил», раз і назавжди

встановлених щодо змісту, розташування експонатів... Чи не все

це часом відвертає від музеїв очі і серця людські?

А музейна кімната Черкаського пожежно-технічного училища

щодня переповнена відвідувачами.

Що таке дружба? Спитайте дітлаха — здивується. Для нього

таке просте поняття. Друзів-приятелів має, в книжках доволі

читав про дружбу. Коли в піонертаборі «Зірниця» поміж двох

дубів біля майданчика для вогнища з’явився заклик «Навчаймося

дружити!», Володик Правик з Васею Бондарем ніякої уваги не

звернули. Це тепер курсант Правик з різних приводів подумки

повертається до проблеми: почуття дружби саме собою

народжується чи дружбу треба виборювати? Який її головний

закон: вимогливість чи потурання?

Той піонертабір був біля Страхолісся: через Прип’ять — і в

Чорнобилі. Щороку однаковісінькі походи, концерти з виконанням

раз і назавжди завчених пісень набридали малим. Візьмуть і

втечуть додому. Піонер-вожатий, здається, їх розумів, тож не

сварив. Хлопчики між собою його, вже студента, називали

вдячно: «Друг».

Може, звідти походить у курсанта Правика співчуття до

хлопців, яких шпетять за самоволку? Все зрозуміло — училище, військова дисципліна,— і навіщо приховуватися, зникати потай, коли можна спитати дозволу? Не завжди це виходить, не все

можна передбачити — вони дорослі, закінчується другий курс...

Головне, не до кожного командира з таким звернешся. У них в

групі є старшина Краватка, мирне прізвище, але люта вдача. У

відділенні, де він командиром, стогнуть: будь-яке житейське

питання перетворює на знущання.

Таке було останньої неділі: тим, хто одержав дозвіл на

звільнення, треба переодягтися. Справа не така проста, як може

здатися: розміри у всіх різні, всі поспішають. І Дмитро

Лисковський, який відповідає за «амуніцію» — теж. Невдовзі

Новий, 1981 рік. ВІА готує святкову програму; Дмитро — соліст,

йому на репетицію. Володя Правик з Володею Микиткіним взялися

допомогти. Спритно видають взуття. Впорались. Зразу ж грім з

ясного неба: на обрії — сержант Краватка. Дмитро — у нього в

відділенні. Сержант угледів неподобство в появі добровільних

помічників, та ще й чужаків.

Його підспівачі теж уже тут. Щось проголошують про

дисципліну, про її порушників. Хто і що порушував? Хіба що

самі порушили звичайну логіку, здоровий глузд...

Завчені слова, виголошені, так би мовити, з чужого голосу...

Може, кожне зокрема й гарне. Та з вуст нещирого промовця чи

співрозмовника звучатиме фальшиво.