Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]

Сам, вісімнадцятирічний, пішов з життя, вирішив: не варто жити

далі, він не може зробити Деніз щасливою... Володя протестує: звідки Данієль знав, як Деніз розуміє щастя? Адже вони зовсім

мало були знайомі. Згубив усе через непорозуміння, не зробивши

спроби щось врятувати. Невже такий відомий письменник

виправдовує відчай без опору, поразку без боротьби?

Як і раніше, Володимир Правик не вміє вголос говорити про

заповітне. Сам дивується потребі висловитися. Втім, тепер, коли на їхньому курсі весілля за весіллям, одверто чи

приховано, глибоко або швидкоплинно засумували всі інші

хлопці. Є на світі справжнє кохання? Чим вимірюється, перевіряється? Де знайти? Зберегти як? Теми, які досі

вважалися книжковими, наблизилися до кожного, набули

життєвості. Володимир під час розмов здебільшого «слухач-

мовчун». От і зараз стримав себе: навіть другу-однодумцю тут

не варто нав’язувати якісь висновки. Тим паче коли сам не

розібрався. Може, письменник не виправдовує Данієля, тужить за

ним? Хоче застерегти від найменшої нещирості в коханні?

Деніз — «вітерець у верхів’ях» — вільна, але ж віддана. Хіба

можна було зневіритися в ній? Володимир перевтілюється одразу

в обох героїв Андре Стіля. «Їхні погляди зіткнулися... В них

наче перестали битися серця... Наче пливли вони в повітрі».

Пережити таке і віддати? Ні, він ні за що не віддасть ту, яку має беззастережно покохати. «Перше кохання — останнє

кохання». Отже, єдине, незрадливе. Не полюбляє Володимир цих

слів: «останнє», «останній». За ними — безнадійність. А людина

завжди, навіть коли їй найважче, мусить вірити, сподіватися, боротися.

Мине рівно рік, і дівчині, яку також спочатку покохав, потім

зустрів, курсант Правик буде казати це ж саме, тільки з

подвійною переконаністю. Бо повірить: їх двоє, отже, він тепер

відповідає за двох. «Яке щасливе життя буде у нас!», «Я дуже

тебе кохаю, і якщо необхідно буде віддати життя — віддам, щоб

ти була щаслива...»

А тоді, в жовтні 1981-го, повернувшись до училища з пагорба

Слави, де відпрацьовували крок перед Жовтневими святами, він

знову сяде за книжку «Роман-сон». Невже увіч зустрів Деніз, її

героїню? Невже вона живе насправді і в них, у Черкасах?

Тендітна постать, сяюче усмішкою, юністю личко. Білі

чобітки, пальто, щоправда, не чорне, як і Деніз, а червоне. Та

чому його дівчина, його веснянка має ходити в чорному пальті?

В розпалі була осінь, а Володі здавалося: весна! Як хороше, надто хороше, коли мрія, виплекана, але така цнотлива, що

боїшся випадковою думкою сполохнути її, раптом — і без

остраху! — робить крок з найпотаємнішого куточка твоєї душі на

простір життєвої реальності!

Звідти, вже не дівчина-вигадка — цілком реальна, вона

усміхнеться йому. Отже, досить прихильно сприймає його

присутність? Це буде новорічної ночі, веснянка з’явиться

Снігуронькою, він не буде питати, чи є в неї червоне пальто, нічого не розкаже про Деніз. Тільки згодом, аж перед весіллям, довірить вірним чорнобильським друзям таємницю: побачив кохану