Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]

в Городищі на Черкащині.

«Такої всюдисущої професії, як наша, мабуть, не знайти. Ми

всюди потрібні. І якщо кожен мужчина має вміти робити все, то

пожежний навіть більше. Цьому нас навчали в училищі. Хто не

хотів напруження або не витримував його, той звідти пішов.

Якщо не любиш професії, жодного дня в ній не витримаєш. Під

час кожного чергування щомиті чекаєш тривоги. Людина, для якої

це стрес,— випадкова в пожежній охороні. На місці тут той, для

кого чекання вже є підготовкою до бою. А людина на своєму

місці все залежне від неї зробить. Бо зуміє під час пожежі

відкинути все стороннє. Все забувається, є лише

взаємодопомога, взаємовиручка. Ти мов рвешся з самого себе, віддаєш людям усе, що в тобі є, навіть те, чого доти в собі не

знав.

На другий день після аварії на ЧАЕС з'ясувалося, що людям не

можна перебувати біля пошкодженого атомного реактора навіть

кілька хвилин. А пожежні першої ночі діяли там не одну годину, та ще й як діяли!.. Тож можливості пожежного визначені його

завданням і обов’язком. Володя Правик і його товариші довели

це».

Ігор Петров, начальник воєнізованої

пожежної чати міста Черкас.

«Може, мені спало на думку не найурочистіше, проте, гадаю,—

дуже виразне. Наш однокурсник Сашко Анохін одружувався. Треба

було допомогти напередодні весілля. Ми з Володею поїхали до

нього в село Копіювате. Зустрічали свідків, запрошували

гостей. За весільним столом Володю обрали тамадою. Тож він

добре втомився. Але ж як ми з ним танцювали! Там є місцевий

звичай: доки грають музики, треба танцювати, тримаючи у

витягнутих руках гільце — вишеньку, прикрашену іграшками.

Володя хвилин тридцять з нею танцював. Вистояв. Він вмів усе

доводити до кінця».

Володимир Кравченко.

«На третьому курсі, коли я прийшов до їхнього рою

наставником, успішність там була добра. Рій, де навчався і

виховувався Володя Правик, як виборов звання відмінного, так

його і тримав. Рій мав першість з різних видів спорту. Тут

Володя виглядав досить скромно в порівнянні з іншими. Та ось

після змагань з самбо Правика в наказі начальника училища

відзначено як одного з кращих. Є тут свій секрет: в самбо

курсанти лише набували хисту, але вирішувалась честь рою, будь-що треба перемогти. От Володя і кинув усі свої сили в

бій. Гадаю, для нього насамперед це вирішувало успіх: добре

усвідомлена необхідність перемоги».

Підполковник Петро Мусійович Березняков, викладач циклу спеціальних дисциплін.

Спочатку пін закохався, вже потім зустрів її, покохав...

«Дівчина легка, немов вітер, якого нема... Ні, є — у

верхів’ях дерев. У неї білі чобітки, чорне пальто... А у нього

стара фуфайка, старі черевики. Мати каже: «Ти ще хлоп’я, хлопчисько, тобі лише вісімнадцять...»

Дівчину звуть Деніз, юнака — Данієль. Він народився навесні, 13 березня. Тринадцятого! Володя теж тринадцятого, але в

червні. Данієль — француз. Володя — українець. Все одно, вони