Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Ця антиавторитарна риса в цій повісті не обмежена козаками. Селянин Каленик поділяє її. Його п’яний стан, поза сумнівом, спонукає його до виступу проти влади голови: Что он думает… что он голова… Ну, голова, голова. Я сам себе голова. Вот, убей меня бог! Бог меня убей, я сам себе голова (ПСС 1, 160). Згодом Каленик кидає образу в обличчя голови, не відаючи про його присутність: Что мне голова? Чтобы он издохнул, собачий сын! Я плюю на него! Чтоб его, одноглазого чорта, возом переехало! (ПСС 1, 166).
Голова сприймає ці виклики своїй владі переважно з політичної точки зору. Він погрожує своїм неефективним десяцьким (виконували поліційні обов’язки в дореволюційній Росії. Прим. перекл.), що він здасть їх як бунтівників комісарові. У фіналі, що провіщає майбутню гоголівську комедію «Ревізор», комісар з’являється сам у формі інструкцій, які він начебто написав на ім’я голови, даючи Левкові дозвіл на шлюб із Ганною (Левко отримав записку в надприродній сюжетній лінії повісті). Як тільки хлопець отримує дівчину, вся політична напруга, боротьба з владою та сп’яніння парубків козацькою свободою зводяться в повісті нанівець. Як і у Вальтера Скотта, роман долає політичну ворожнечу; як і в котляревщині, комедія долає історичну трагедію: проте, як у шекспірівських комедіях, щасливий фінал, далекий від розв’язання всіх проблем і залагодження соціальних розламів, просто відводить їх на другий план. Отже, «Травневу ніч» завершує образ Каленика, одного з непримиренних ворогів голови, який блукає селом у пошуках своєї хати.
«Травнева ніч» пропонує образ Єкатєріни Другої, яка відвідує Україну, тоді як «Пропала грамота» і «Ніч проти Різдва» пропонують зворотний напрям, який був більш характерним для російсько-українських взаємин — коли українці здійснюють прощу до центру російської влади. У «Пропалій грамоті» йдеться про пригоди діда Фоми Григоровича, якого козацький гетьман вислав до Петербурга з листом до імператриці. На своєму шляху дід братається із запорозьким козаком, з яким проводить час у пиятиках і розгулах. Фома з насолодою описує колоритний образ запорожця:
Красные как жар шаровары, синий жупан, яркой цветной пояс, при боку сабля и люлька с медною цепочкою по самые пяты — запорожец да и только! Эх народец! Станет, вытянется, поведет рукою молодецкие усы, брякнет подковами и — пустится! Да ведь как пустится: ноги отплясывают словно веретено в бабьих руках; что вихорь, дернет рукою по всем струнам бандуры, и тут же, подпершися в боки, несется в присядку; зальется песней — душа гуляет!.. Нет, прошло времячко: не увидать больше запорожцев! (ПСС 1, 183).
У своїх стереотипних костюмі та поведінці запорожець виглядає досконалим національним типом, який викликає ностальгію Фоми. Як дід Фоми довідується пізніше, запорожець продав свою душу дияволу, що, як стверджується, приходить тієї ж ночі (це може бути народною алюзією на історичного «диявола», відповідального за руйнування запорозької республіки — Єкатєріни Другої). На жаль, запорожець забирає з собою до пекла дідову шапку з листом до імператриці. Нещасний посланець зустрічає зграю чортів і відіграє шапку за грою в карти. Потім йому вдається влаштувати повернення додому на пекельному коні, можливо, й через саме пекло: Глянул как-то себе под ноги — и пуще перепугался: пропасть! крутизна страшная! А сатанинскому животному и нужды нет: прямо через нее. Дед держаться: не тут-то было. Через пни, через кочки полетел стремглав в провал и так хватился на дне его о землю, что, кажись, и дух вышибло. По крайней мере, что деялось с ним в то время, ничего не помнил (ПСС 1, 190).
Фомин дід знову вирушає до Петербурга, цього разу не зупиняючись на ярмарках, і доносить листа до імператриці. Фома розповідає:
Там навиделся дед таких див, что стало ему надолго после того рассказывать: как повели его в палаты, такие высокие, что если бы хат десять поставить одну на другую, и тогда, может быть, не достало бы. Как заглянул он в одну комнату — нет; в другую — нет; в третью — еще нет; в четвертой даже нет; да в пятой уже, глядь — сидит сама, в золотой короне, в серой новехонькой свитке, в красных сапогах и золотые галушки ест. Как велела ему насыпать целую шапку синицами (регіональна версія російського слова ассигнация, що означає паперові гроші. — Е. Б.), как… — всего и вспомнить нельзя (ПСС 1, 191).