Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
В руках він тримав формуляр, на якому виднілась червона печатка головного судді цивільного суду, якому безпосередньо підлягав Себастян Перрон.
— Пане голово, тут така катавасія…
У нього був пригнічений вигляд, і Перрон захвилювався.
— Ви мене лякаєте, Домініку, в чому справа?
Служник простягнув йому папір за підписом головного судді й пояснив:
— От воно як буває. Вам відомо, пане голово, що справи про розлучення веде суддя Бурніш… А ми тільки-но дізналися, що він попав у автомобільну аварію: йому чи то віддавило ступню, чи то поламало ногу, тож він не може виконувати свої обов'язки.
— Ех! Ну і в халепу ж потрапив бідолаха Бурніш, — поспівчував Перрон. — Мені дуже прикро, що з ним таке сталося.
Але Домінік вів далі з іще більшим збентеженням:
— Становище в пана Бурніша не з приємних, але в пана голови ще важче…
— Що ви цим хочете сказати? — запитав Себастян Перрон.
— Хіба пан голова ще не ознайомився з документом, який я йому приніс?
— Ще ні, — признався той і почав читати.
Але Домінік, аби голова Перрон не завдавав собі клопоту читанням, пояснив йому у кількох словах:
— От воно що: пан головний суддя, в зв'язку з тим, що зараз дуже багато справ, доручає панові голові Перрону забезпечити сьогодні розгляд справ про розлучення.
Себастян Перрон грюкнув кулаком по столу.
— К бісу! Це вже занадто: мене тут що, за вола мають? Вважають, що я в змозі взяти на себе відповідальність геть за все, виконувати чужі обов'язки! Я тричі на тиждень головую на судових засіданнях, щодня по чотири години працюю у себе в кабінеті, а тепер від мене вимагають, аби я ще й заступав якогось суддю…
І він замовк, вдивляючись у збентежену фізіономію служника. Домінік, людина старого гарту, сплеснув руками й вражено втупився в роздратованого Перрона.
— Як, — промовив він з тією безпосередньою фамільярністю, за яку йому багато чого прощали, — це ви, пане голово, таке говорите?.. Судочинець, який погрожує і повстає проти розпоряджень свого начальства? Ні, це неможливо!.. Я певен, що пан голова просто жартує.
Зауваження Домініка мали властивість умить заспокоювати Себастяна Перрона. І навіть більше, він зрозумів, що служник правий. Хіба він має право скаржитися? І який приклад він, голова суду, може подати своїм непослухом?
І голова Перрон скочив на ноги.
— Я жартую, авжеж. О котрій годині починається розгляд цих справ?
— Мав початися п'ятнадцять хвилин тому, — вже спокійно й поважно відповів Домінік.
— Гаразд, — кинув Себастян Перрон, машинально скидаючи фрак. — Домініку, подайте мені мантію й шапочку.
Примирення чи, краще було б сказати, спроба примирення, що входило в обов'язки судді й складало перший етап процедури розлучення, стало банальною церемонією, що повторювалася безліч разів, хоча за певних обставин могла мати трагічний характер.
Цю процедуру було покладено на голову суду чи принаймні на його заступника, які мусили спробувати примирити пересварене подружжя й переконати їх відмовитися від розлучення. І тільки тоді, коли подружжя твердо заявляло про свої наміри, суддя давав дозвіл продовжувати справу далі. Теоретично, цим мав займатися голова суду, але найчастіше це входило в обов'язки простого судді. Тож і в цьому випадку, саме пан Бурніш мав би і вести цю справу, коли б не нещасливий випадок, що з ним трапився. Тепер головний суддя у відповідності з законом доручив Себастяну Перрону виконувати обов'язки Бурніша, від яких той був тимчасово звільнений.
Підтримуючи задовгу для нього мантію, Себастян Перрон поспішив до зали, де мав заступати суддю Бурніша і вести процедуру примирення. В цій маленькій кімнатці зі шпалерами похмурого зеленого кольору, де з меблів стояв лише стіл для судді та два крісла для подружжя, нічого не було від величної урочистості зали судових засідань.
Люди тут опинялися віч-на-віч з суддею чи головою суду і, не боячись, що їх підслуховуватимуть нескромні чи недоброзичливі свідки, могли розповідати про свою взаємну неприязнь і наполягати на бажанні розлучитися або ж, розлучившися, відмовитись від попередніх намірів і твердо вирішити довіряти віднині одне одному, забути образи й поклястися в любові до смерті.
Того дня там було з десятеро запрошених подружжів, які чекали в темному коридорі, розбившись на дві групи. З одного боку — жінки, з яких дехто поводився гордовито, інші — стояли зарюмсані, а були й такі, що ледь стримували свій гнів.
Навпроти них збилися в гурт чоловіки, яких звичайно було набагато менше, бо за подібних обставин чоловіки завжди виявляються боягузами і найчастіше не з'являються за викликом до суду. Ті ж, що прийшли сюди, принижено опустивши очі, не знали, куди їм дітися, як повестися, не наважувалися не те що дивитися, а й позирати на жінок, які розташувалися навпроти них, ще своїх законних дружин, яких вони намірилися кинути чи ті самі забажали розлучитися.