Порожня труна

І він замовк, вдивляючись у збентежену фізіономію служника. Домінік, людина старого гарту, сплеснув руками й вражено втупився в роздратованого Перрона.

— Як, — промовив він з тією безпосередньою фамільярністю, за яку йому багато чого прощали, — це ви, пане голово, таке говорите?.. Судочинець, який погрожує і повстає проти розпоряджень свого начальства? Ні, це неможливо!.. Я певен, що пан голова просто жартує.

Зауваження Домініка мали властивість умить заспокоювати Себастяна Перрона. І навіть більше, він зрозумів, що служник правий. Хіба він має право скаржитися? І який приклад він, голова суду, може подати своїм непослухом?

І голова Перрон скочив на ноги.

— Я жартую, авжеж. О котрій годині починається розгляд цих справ?

— Мав початися п'ятнадцять хвилин тому, — вже спокійно й поважно відповів Домінік.

— Гаразд, — кинув Себастян Перрон, машинально скидаючи фрак. — Домініку, подайте мені мантію й шапочку.

Примирення чи, краще було б сказати, спроба примирення, що входило в обов'язки судді й складало перший етап процедури розлучення, стало банальною церемонією, що повторювалася безліч разів, хоча за певних обставин могла мати трагічний характер.

Цю процедуру було покладено на голову суду чи принаймні на його заступника, які мусили спробувати примирити пересварене подружжя й переконати їх відмовитися від розлучення. І тільки тоді, коли подружжя твердо заявляло про свої наміри, суддя давав дозвіл продовжувати справу далі. Теоретично, цим мав займатися голова суду, але найчастіше це входило в обов'язки простого судді. Тож і в цьому випадку, саме пан Бурніш мав би і вести цю справу, коли б не нещасливий випадок, що з ним трапився. Тепер головний суддя у відповідності з законом доручив Себастяну Перрону виконувати обов'язки Бурніша, від яких той був тимчасово звільнений.

Підтримуючи задовгу для нього мантію, Себастян Перрон поспішив до зали, де мав заступати суддю Бурніша і вести процедуру примирення. В цій маленькій кімнатці зі шпалерами похмурого зеленого кольору, де з меблів стояв лише стіл для судді та два крісла для подружжя, нічого не було від величної урочистості зали судових засідань.

Люди тут опинялися віч-на-віч з суддею чи головою суду і, не боячись, що їх підслуховуватимуть нескромні чи недоброзичливі свідки, могли розповідати про свою взаємну неприязнь і наполягати на бажанні розлучитися або ж, розлучившися, відмовитись від попередніх намірів і твердо вирішити довіряти віднині одне одному, забути образи й поклястися в любові до смерті.

Того дня там було з десятеро запрошених подружжів, які чекали в темному коридорі, розбившись на дві групи. З одного боку — жінки, з яких дехто поводився гордовито, інші — стояли зарюмсані, а були й такі, що ледь стримували свій гнів.

Навпроти них збилися в гурт чоловіки, яких звичайно було набагато менше, бо за подібних обставин чоловіки завжди виявляються боягузами і найчастіше не з'являються за викликом до суду. Ті ж, що прийшли сюди, принижено опустивши очі, не знали, куди їм дітися, як повестися, не наважувалися не те що дивитися, а й позирати на жінок, які розташувалися навпроти них, ще своїх законних дружин, яких вони намірилися кинути чи ті самі забажали розлучитися.