Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
— Що ви маєте на увазі?
— Я маю на увазі, пане голова, що коли моя дружина захоче повного розриву, розлучення, то я покірно погоджуся на це з пошани до неї. А коли вона бажає уникнути скандалу в зв'язку з нашим офіційним розлученням і збирається надалі носити моє прізвище, я охоче піду на таке рішення… Я вважаю, що коли чоловік і дружина перестають виконувати свої подружні обов'язки, то ніщо не може їм завадити бути союзниками у найширшому і в найгіднішому значенні цього слова.
Себастян Перрон ствердно хитнув головою.
— Щодо вашої справи у мене немає ясної та чіткої думки, однак, пане професор, як мені здається, ви маєте рацію. З двох лих вибирають менше, і я б дозволив собі порадити пані Дроп…
Тут він затнувся. Молода жінка підвелася і пильно вдивлялася в нього. Вона відкинула вуалетку, яка приховувала її чисте й свіже обличчя. Себастяна Перрона засліпила її краса. Амелі Дроп, не відриваючи погляду від голови суду, який, хоч і не дуже старанно, намагався примирити її з чоловіком, з запалом промовила:
— І це ви, пане голово, радите мені піти на таку угоду… Ні, добродію, може, ваше ремесло змушує вас говорити зі мною таким чином, але ж у душі ви повинні погодитися, що я маю рацію, так, рацію, коли хочу розлучитися з чоловіком. — її очі наповнилися слізьми і вона додала: — Є ще один аргумент, який ви б могли навести на користь примирення і про який ви навіть не подумали… Ви могли б мені сказати, що я повинна погодитися на співіснування з чоловіком заради нашої дитини. На нещастя…
Амелі Дроп замовкла, її чоловік, що зовсім зблід, у свою чергу звернувся до судді:
— Я вас благаю, пане голово, припиніть цю тяжку розмову, нам більше нічого сказати одне одному.
Себастян Перрон вийшов з-за столу і провів подружжя до дверей.
— Я дуже жалкую, що не зміг нічого вдіяти, — сказав він на прощання і додав, не дивлячись на Амелі Дроп. — З завтрашнього дня справі про ваше розлучення буде дано хід.
Не встиг він сісти за стіл, як двері позаду нього розчинилися і до нього притьмом кинулася жінка. Суддя простягнув руки і вони надовго застигли в обіймах, обмінюючись палкими поцілунками.
Тремтливим голосом жінка мурмотіла:
— Ох, Себастяне! Себастяне! Як я була вражена, коли побачила тебе… Як же це могло статися, що саме тобі було доручено мирити мене з чоловіком? — і сумно додала: — Як недобре ти вчинив… Треба було помінятися з іншим. Зваж на моє становище.
Себастян Перрон обережно вивільнився з жіночих обіймів і, посадивши свою гостю в крісло, де вона кілька хвилин тому сиділа, — це ж бо була не хто інша, як Амелі Дроп, — став перед нею навколішки.
— Амелі, Амелі, — лепетав він, цілуючи їй руки. — Не треба мені докоряти… Це цілком випадково, несподівано і помимо моєї волі сталося, що сьогодні мені довелося вести процедуру примирення. Ще годину тому я не знав, що займу місце судді, який завжди виконував ці формальності. Я був змушений його заступати, а з іменами позивачів і їхніми справами я знайомився, коли вони вже сиділи переді мною.
Амелі Дроп усміхнулася.
— Я рада дізнатися про це… Я завжди мала тебе за тактовну людину і не помилилася тепер. Яка я щаслива, що лише випадковий збіг обставин став причиною цієї неприємної зустрічі.
Суддя зніяковіло вглядався в жінку. Що ж то за стосунки були між ними?
Вже давно, років, мабуть, із сім, Себастян Перрон не бачив Амелі Дроп, яка була колись для нього панною Таверньє. Тоді молодий і вродливий судочинець уже головував у суді. Проте то був суд маленького міста Лібурн у провінції Дордонь. Елегантного, люб'язного, по-світськи вихованого й ще нежонатого Себастяна Перрона, який займав чималу посаду, радо приймали в товаристві Лібурна, так як, до речі, й усюди, де йому доводилося служити. Там він і захопився дівчиною, яка згодом стала його коханкою. Це й була Амелі Таверньє. Вони збиралися побратися, але на їхньому шляху виникла серйозна перешкода.
Батько Амелі Таверньє, людина непримиренних поглядів, належав до партії, що стояла в опозиції до уряду, і для нього було неможливим, щоб його зятем став судочинець, який служив Республіці. Можна було б, напевно, і врешті-решт подолати цю перешкоду, але тут сталися несподівані події.
Пан Таверньє відіслав свою дочку на південь до хворої тітки; це відбулося протягом кількох годин, а суддя Перрон дізнався, що за рекомендацією одного впливового сенатора його призначено в Париж, членом суду департаменту Сена.
Себастян Перрон їхав до столиці з наміром перш за все закріпити своє становище і все відкладав на пізніше владнання стосунків з Амелі Таверньє. Два чи три місяці він не мав вісток від неї, а потім отримав листа без підпису, хоча зразу збагнув, упізнавши по почерку, що цей лист від Амелі Таверньє. Вона давала йому знати, що вагітна від нього і збирається заподіяти собі смерть.