Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Молодий суддя не вагався ні секунди. Він був чесною людиною, і якщо зробив помилку, то тепер мусив її виправляти. Він попросив відпустку і того ж вечора виїхав у Лібурн, але дівчини там не було, вона саме подорожувала разом з батьками.
З серцем, переповненим тривогою і страхом дізнатися щомиті про смерть бідолашної, виявивши справжній нюх детектива, він кинувся по слідах родини Таверньє. За тиждень він знайшов їх у Біаріці.
Тут його страх і докори сумління поступилися місцем зовсім іншому почуттю — ревнощам. Увечері в казіно Себастян Перрон зустрів Амелі Таверньє. Дівчина була чарівна, її миловидне обличчя випромінювало радість, її прекрасні очі сяяли. Вона пройшла повз Себастяна, зробивши вигляд, що його не впізнала, спираючись на руку елегантного чоловіка з витонченими рисами розумного обличчя.
Судочинець остовпів. Що могла означати така поведінка його коханки, яка кілька днів тому написала йому, що скоро стане матір'ю, коли не накладе на себе руки?
Його замішання було недовгим. Амелі Таверньє знайшла спосіб підійти до нього з зневажливою іронією мовила:
— Ви спізнилися, мій любий, але я хочу вам сказати, що й не чекала вас… Якщо ви бажаєте, то я можу вас зараз представити чарівному чоловікові, з яким я кілька тижнів тому познайомилась у моєї хворої тітки на півдні. Цей чоловік — мій наречений, а через два тижні ми одружимося, — і з іронією вона знову запропонувала: — Може, ви все-таки хочете, щоб я вас познайомила?
— Ні, — сухо відповів молодий суддя і поспішив на паризький поїзд.
Повертався він розлючений і ображений. Досі він не відчував великого кохання до своєї полюбовниці, яка загалом відвертала його від обов'язків і мало важила в його житті. Успіху в жінок йому не бракувало. Однак після того, як вона так безсоромно віддала перевагу іншому, Себастян Перрон відчував, що глибоко вражений, але з зовсім іншого приводу.
Амелі Таверньє сповістила свого коханця, що вагітна, це, без сумніву, було причиною її спішного заміжжя, а він вважав несправедливим, що вона передає батьківство своєму чоловікові, на яке той не може мати права. «Це і ж моя, це наша дитина, — думав він, — а носитиме інше прізвище, не моє, зватиме батьком іншого чоловіка, ніж той, що має на це право». Зовсім нове почуття пробудилося в серці цієї людини, і, з одного боку, він усвідомлював, що для нього було б, мабуть, краще не одружуватися з Амелі Таверньє, а з іншого — шкодував, що віднині змушений жити самотній, назавжди відірваний від дитини, що невдовзі мала народитися і для якої він завжди буде чужим.
Він сказав собі: «Треба забути Амелі Таверньє».
Але не завжди робиться так, як гадається, і чи то через спільних знайомих, чи то з газет він дізнавався про всі подробиці життя своєї колишньої коханки. Але тепер їхня зустріч його приголомшила. Звичайно, йому було відомо, що Амелі вийшла заміж за професора Поля Дропа, та він був ошелешений, коли прочитав це ім'я на справі, за якою мав проводити процедуру примирення.
Минули роки, багато чого сталося з тих пір, але Себастян Перрон зберіг у глибині серця ніжну й палку пам'ять про свою милу подружку.
Він знову зустрів її після довгої розлуки, але ще гарнішу й привабливішу, ніж колись; проживши кілька років у Парижі, тепер своєю вишуканістю, чарівністю, елегантністю вона разюче відрізнялася від маленької провінціалки з Лібурна.
Колишні коханці знову відчули потяг одне до одного, бажання обійнятись, поцілуватись, але зненацька якась тінь промайнула на їхніх обличчях і вони відсунулись одне від одного.
Чи можливо таке? Чи могли сподіватися на відновлення давніх стосунків? Як би це виглядало, коли б вони знову стали коханцями, як колись?
Щодо Себастяна Перрона, то він був готовий відповісти на ці запитання ствердно, бо колишня коханка непереборно вабила його, а вона довго вдивлялася в нього поглядом, сповненим безмірного смутку. Стривожений судочинець помітив цей погляд.
— Що з тобою, Амелі? — стривожився він.
— Себастяне, — з докором відповіла йому жінка, — ти не питаєш мене про Убера, мого сина, нашу дитину?
Себастяна зсудомило, він відвернувся і зблід. Це питання справило на нього дивне, сильне враження. Його відповідь була ще дивніша. Пробурмотівши щось нерозбірливе, він грубо запитав:
— А що, хіба він не помер? Хіба ви тільки-но в присутності свого чоловіка не сказали, що вашої дитини більше немає?