Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Вона чекала з миті на мить, що ось-ось відчує на своїх плечах, руках, чолі дотик чоловікових рук. Вона надіялася, що чоловікові губи торкнуться її повік, її уст, але її сподівання були марними. Коли Амелі розплющила очі й повернула голову, то мала всі підстави розпачливо скрикнути:
— О! Це вже занадто! Він пішов і навіть не помітив, що я знепритомніла!
Дійсно, Поль Дроп покинув кімнату без найменшого вагання, не відчуваючи анінайменшого докору сумління!
X
ГОЛОВА СУДУ СЕБАСТЯН ПЕРРОН
— Домініку!
— Що зволите, пане голово?
— Домініку, мені не подобається, що у мене на столі нагромадилися десятки справ. Що це таке?
Домінік, служник при кабінеті голови суду, шанобливо підійшов до столу, за яким сидів сам голова, пан Себастян Перрон.
— Пане голово, це ж поточні справи. Гляньте: «Варн проти спадкоємців Жанті»… «Сини Перара проти водогону»… Ось ще справа страхового товариства, яка налічує аж шістдесят томів… Нехай пан голова згадає, що він сам: звелів принести їх, бо вони знадобляться йому на судових засіданнях наступного тижня.
Себастян Перрон, роздратований, побачивши купи документів на столі, потроху заспокоювався, слухаючи пояснення служника. Зрештою він знизав і плечима.
— Звичайно, ви маєте рацію, Домініку. Але все одно, мене цікавить, що той міністр юстиції собі думає. Ми тут у суді працюємо, як воли. Тиждень за тижнем усе судимо й судимо, не маючи просвітку…
Домінік слухав його скарги. Потім, лукаво посміхаючись, вставив:
— Треба надіятись, пане голово, що воно так ще довго тягтиметься… Бо що ж тоді станеться з судовими служниками, коли припиняться процеси?
Щира простодушність служника розвеселила Перрона, який прибув до Палацу правосуддя нахмурений і роздратований.
— Так само, Домініку, ви могли б сказати: «А що ж станеться з суддями, коли не стане сутяжників?»
Домінік підхопив:
— Із адвокатами, пане голово, з канцеляристами? А що вже тоді казати про судових виконавців, нотарів, повірених, прокурорів? Отож-то…
— Так, так, — перебив його голова. — Ви маєте слушність, Домініку… З цієї точки зору, просто необхідно, щоб у судах збиралось чимбільше справ. Правосуддя працює довго, тому що доводиться входити в усі деталі. Тут важливо не поспішати, бо головне — це винести справедливий вирок.
Домінік задоволено кивнув головою.
— Добре сказано, — погодився він. — Допомогти вам одягнути мантію, пане голово?
— Та ні, не треба, — відмовився здивований такою пропозицією Себастян Перрон. — Вам же відомо, що сьогодні у мене неприйомний день, і я прийшов, аби попрацювати в себе у кабінеті.
— Ваша правда, — визнав служник. — У мене геть памороки забило. Ви і вже даруйте мені, пане голово.
І він щез, аби знову взятися до своїх численних обов'язків.
Тільки-но він пішов, як на обличчя Себастяна Перрона, ще якусь мить тому осяяне радісною посмішкою, знову наповзла тривога, що не покидала його вже більше тижня… Він дуже змінився за останні дні. Колеги це помітили і тепер уже не перешіптувались, а питали вголос:
— Що це трапилося з головою? Чи не захворів?.. Чи, може, якісь особисті неприємності завдають йому клопоту, тривожать і непокоять, шматують душу?
Справді, Себастян Перрон утратив усю веселість, відколи на превелику радість знову зустрівся з тим, хто видавав себе за його товариша дитинства: Маріуса, в чому він, до речі, нітрохи не сумнівався. Тепер він сидів у своєму кабінеті, душа його не лежала до роботи і він анітрохи не переймався справами, що громадилися в нього на столі.
Він підвівся й заходив по величезному холодному кабінеті і, мабуть, уже вдвадцяте з самого ранку пробурмотів крізь зуби:
— Я вже не знаю, що й думати. Може, щось скоїлося? Як же це так, що Маріус, усупереч своїм обіцянкам, нічого не сповіщає?
Він насупив брови, стиснув зуби й, намагаючись себе втішити, сказав:
— Якби він довідався про щось погане, то, напевне, давно б уже сповістив мене. Може, брак вісток — уже добра вістка? Одначе, як би я хотів, щоб він озвався хоч словом!
Чого ж міг очікувати Себастян Перрон? І що доручив він людині, яку вважав за свого друга дитинства і яка насправді була не ким іншим, як таємничим санітаром Клодом, що його взяв до своєї клініки професор Поль Дроп за наполегливою рекомендацією фінансиста Міньяса?
Але тут йому довелося урвати свої роздуми. Служник Домінік постукав у двері й зайшов до кабінету, не чекаючи дозволу.