Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

До 1922 було вирішено, що бажано ще більше формалізувати союз республік. По-перше, ідеологія вимагала більшої централізації, і сам Ленін вважав автономію[289] лише тимчасовим засобом, «перехідною формою до повної єдності робітників різних національностей»[290]. Разом із тим, в Україні Раковський та Скрипник намагалися сповільнити процес централізації або бодай зберегти такий союз якомога менш централізованим. Можливо, Раковський намагався таким чином посилити свою позицію глави держави, зважаючи на невизначеність, яка на всіх чекала в майбутньому через погіршення здоров’я Леніна, проте схоже, що Скрипник справді увірував в ідею, нібито Україна має бути якомога автономнішою. На XI з’їзді РКП у 1922 році Скрипник виступив проти сильного централізму як прояву російського шовінізму та порівнював його зі «зміновіховством», тобто з підтримкою радянського режиму з позицій російського націоналізму, а не з прагнення розбудови соціалізму[291]. Під час дискусій щодо форми майбутнього союзу Скрипник і Раковський виступали за надання широких повноважень неросійським республікам. Раковський виступав навіть проти ідеї конституції СРСР: він вважав, що всі питання слід вирішувати в індивідуальному порядку, в міру того, як з’являтимуться потреби в співпраці щодо конкретних питань. Скрипник хотів, щоб комісаріат закордонних справ і зовнішньої торгівлі спільно контролювали республіка й союз, а не лише всесоюзний орган. Цього йому домогтися не вдалося, проте одну з важливих тез радянської Конституції запропонував саме Скрипник, і її було ухвалено за наполяганням Леніна — це був двопалатний всесоюзний законодавчий орган із Радою Національностей[292].

Більшовицьку національну політику суттєво переглянули в 1923-му. У березні того року ЦК РКП оприлюднив великий документ, що його мав ухвалити наступного місяця XII з’їзд партії у вигляді резолюції щодо національного питання. На VII конференції КП(б)У, проведеній на початку квітня, перед з’їздом, від імені ЦК РКП виступив Троцький. Він заявив, що почувається прикро враженим від того, що багато комуністів вважають національне питання вже вирішеним. Троцький також наголосив на зв’язку між проблемами села й національним питанням. Він радив комуністам в Україні в жодному разі не протиставляти селянство іншим групам за національною ознакою, а також застерігав їх від насаджування в українському селі російської мови. Слова Троцького звучали суголосно з позицією секретаря ЦК КП(б)У Миколи Попова[293], який до відкриття конференції надрукував свою статтю, де виступив проти тих членів партії, що вважали русифікацію методом завоювання українського села, заперечували існування української культури та не бачили потреби в пропагуванні українського та в українських інституціях. Він також виступав проти тих, хто визнавав існування української культури, проте намагався зашкодити її поширенню на міста. Попов доходив висновку, що сільський націоналізм був потужною силою й що партії слід зважати на нього, а для цього потрібно навчитися провадити партійну та культурну роботу українською мовою[294].