Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Скрипник вважав, що єдине рішення — встановити справжню мовну рівність та сприяти розвитку української культури: «привести українського селянина до рівняння на пролетарське місто»[274], тобто підняти його до рівня культури міста.

Скрипник не єдиний виступав із такими закликами. Навіть один із колишніх провідників русофільського «катеринославського» крила партії — Яковлєв-Епштейн — виступав із такими відозвами. Він заявляв, що брак справжньої рівності між російською та українськими мовами «скрізь створює відчуження між сільським населенням та Радянськими органами, яким користуються наші вороги — петлюрівці». Лише якщо провадити агітацію та пропаганду українською мовою, друкувати більше українських книжок, памфлетів, брошур і підручників, «ми піднімемо до свідомо-революційної творчості товщі селá»[275].

Питання мовної рівності набуло особливої актуальності в боротьбі з «куркульським бандитизмом». У листопаді 1920 року на V конференції КП(б)У Яковлєв завершив свою доповідь такими словами: «Зробити українську мову нашою зброєю — це наше завдання, яке ми не можемо забути, коли говоримо про бандитизм»[276].

Тим часом колишні боротьбисти почали утверджувати свої позиції в партії. На V конференції КП(б)У боротьбисти очолили опозицію, відому як автономісти. Напередодні конференції Блакитний написав статтю під назвою: «Комуністична партія України і шляхи її зміцнення», у якій іще раз підтвердив стару позицію про те, що Україна має стати більш самостійною[277]. На конференції він скаржився, що за часи об’єднання боротьбистів із КП(б)У між ними не відбулося «злиття, повної спайки». Він висловився не дуже приємними словами щодо своїх російських колег: «Та частина комуністів, яка прийшла до комунізму через українську революцію, залишається ізольованою від тих, хто прийшли через буржуазно-національну революцію російську». Обидва крила, сказав він, мусять прагнути позбутися свого націоналізму. Він заявив, що вся влада в Україні має зосереджуватися в ЦК КП(б)У та її відповідних органах на місцях, а не в Москві, і що для того, аби вести за собою селянство, пролетаріат має бути українізованим, а комуністи, які приїжджають до України з Росії, «повинні асимілюватися з основним кадровим складом КП(б)У[…] відкинувши свої специфічні російські особливості»[278].