Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
В останньому опитуванні «Левада-Центру» є два цікаві питання. По-перше, як виявилось, інформацію про ситуацію в Україні 91 (!) відсоток населення отримує із програм телеканалів. По-друге, 64 відсотки оцінюють «цілком позитивно» або «радше позитивно» участь добровольців у військових діях в Україні.
Звісно, не всі 64 відсотки населення Росії готові пожертвувати своїми життями, вони, найімовірніше, «диванні бійці», але частина піддається пропаганді, заходить на сепаратистські сайти або сайти націоналістичних організацій. Деякі збирають речі і їдуть, не знаючи, якими повернуться — живими, скаліченими або в труні.
Телевізійна істерія за своєю потужністю близька до радянської відданості «планам партії та уряду». Або до північнокорейського оплакування чергового вождя. Тому цілком зрозуміло, який заряд ненависті отримав загиблий у Донецьку Діма Корольов, коли, як свідчить його мама, «дивився всі передачі поспіль».
Навряд чи хтось зможе отримати статистику кількості подібних телевізійних рекрутів. Російська пропаганда не лише морально калічить людей. Тепер вона і вбиває.
СПАДКОВІ МАРОДЕРИ. ТРАДИЦІЇ ТА ІСТОРІЯ
Перші кадри з місця падіння малазійського «Боїнга» в Східній Україні приголомшили весь світ: на тлі уламків літака озброєні люди порпаються в особистих речах пасажирів, один із бойовиків розглядає знайдений чи знятий із пальця загиблого золотий перстень. Одна з мешканок Тореза написала у своєму Інстаграмі, що їй подарували нідерландську туш для вій. «Звідки?» — запитують подружки. «З поля, там багато», — відповідає горда власниця чужої туші. Спостерігачі ОБСЄ потім повідомлять, що мародерством займалися всі, — цупили телефони, біжутерію, валізи, одяг, взуття.
Шість років тому дорогами Грузії їздили БТРи із награбованим добром. На броні лежали килими, телевізори, велосипеди, унітази. Що було всередині машин — невідомо. Але добре відомі кадри, коли кореспондент грузинського телебачення розпитує солдата російської армії, звідки у нього в нагрудній кишені золота виделочка. Солдат мовчить, а офіцер, який стоїть поруч, відштовхує журналіста і вимагає, щоб той відійшов від солдата.
Із грузинської кампанії є багато відеокадрів, знятих як журналістами, так і мешканцями, на мобільні телефони, — російські солдати цуплять сосиски з пограбованого складу фірми «Никора». Шедевром стало відео, зняте самими солдатами, що грабували казарми грузинської військової бази в Сенакі, а надто коментарі фільмувальника. Я соромлюся цитувати солдата, але не можу забути його нецензурного захоплення від того, в якому взутті ходять грузинські військовослужбовці та які зручні їхні казарми.
Російські журналісти, звісно, знімали постановні кадри, як «населення квітами зустрічає визволителів». Є фотокадри, названі «російські солдати роздають хліб жителям Грузії». Я потім розмовляв із цими «жителями» в Сурамі. Це ті, хто заробляє продажем солодкого хліба «назукі». Вони розповідали, що деякі з них справді продавали хліб солдатам, але більшість на час окупації зачинили свої крамниці.
Звісно, російське телебачення не повідомляло про численні випадки мародерства з боку російських солдатів. Це ідеологічно невигідно. Як і радянське телебачення, яке нічого не говорило про те, як радянська армія, покидаючи Афганістан, більше нагадувала циганський табір, аніж збройні сили. Пам’ятаю, як у Душанбе, де була дислокована 201-ша дивізія, поверталися солдати й офіцери, що за безцінь продавали японські магнітофони і радіоприймачі, одяг і взуття. Найзухваліші торгували наркотиками, що їх, як казали обізнані люди, провозили у бронетехніці, яка покидала Афганістан після «виконання інтернаціонального обов’язку».
Я тоді почув слово «трофей», здивувавшись тому, що звичайне грецьке слово вживається у значенні «військова здобич». У початковому значенні — відбита у ворога зброя або військовий прапор. Як у сучасній російській мові «трофей» почав означати грабіж і мародерство? Втім, якщо простежити історію всіх останніх воєн, що їх вели СРСР і Росія, то «трофеями» вихвалялися завжди. Варварство має глибоке коріння. Навіть коли придумали правила війни, різні конвенції, що забороняють нелюдське ставлення до мешканців окупованих територій та їхнього майна.
У російській історіографії мародерство — заборонена тема. Але ніхто не може заборонити старі книги зі свідченнями. До прикладу, англійський мандрівник, кавказознавець, учений і журналіст Джон Бадделі писав у своїй книзі «Завоювання Кавказу росіянами. 1720–1860» про численні випадки мародерства під час Кавказької війни. Так, Джон Бадделі пише, що трапилося після взяття Дади-юрта: «Зрештою аул був узятий, коли зі всіх жителів Дади-юрта в живих залишилося тільки 14 осіб, і то вони всі були поранені. 140 жінок і дітей було взято в полон: їх пожаліли солдати, коли оборона впала, і жінки благали про пощаду. Багато жінок (і навіть дітей) було поранено; але вдвічі більше було вбито або згоріли живцем. Солдати захопили багату здобич, оскільки мешканці села, які переважно жили з набігів і не втрачали можливості «пощипати» російські поселення, були вельми заможні. Таким чином, аул був стертий з лиця землі».