Коротка історія семи вбивств

Ми повертаємо праворуч. Потік транспорту міліє, і ми їдемо вгору, повз дво- і триповерхові будинки, серед яких чимало здаються безлюдними — не в тому сенсі, що всі на роботі й відчинено лише кілька вікон, а так, наче їхні господарі здиміли, бажаючи, ймовірно, перечекати вибори в безпечному місці.

«Гіллел» розташована просто біля підніжжя гір. Рано чи пізно дружина знов запитає, чому ми живемо в Нью-Кінгстоні, а дітей у школу доводиться возити аж у гори? В її словах є логіка, але ще зарано визнавати її правоту. Мій старший вискакує з автівки, щойно та зупиняється біля воріт. Спочатку я думаю: «Звісно, адже моя тачка недосить крута», — але тут мене осяяв здогад. Тим часом син майже прослизнув крізь ворота.

— Тімоті Діфлоріо! Стояти на місці!

Він розуміє, що попався. Обертається зі своїм фірмовим невинним виразом обличчя, мовляв: «Ти до мене говориш?»

— Що сталося, татку?

— Бетмен. Йому дуже самотньо на сидінні. Де дівся Супермен?

— Може, десь випав.

— Віддавай його мені, юначе. Бо інакше я сам тебе в клас відведу. І всю дорогу триматиму за руку.

Допомогло, бо для нього така перспектива — гірше за смерть. Він дивиться на свого молодшого братика, для якого, слава Богу, тримати батька за руку поки що найкраще в світі, що він може собі уявити. Тіммі закидає Супермена в автомобіль:

— Ну й до біса ці вавилонські штучки.

— Гей!

— Вибач, татку.

— У машині ще й твоя мама сидить.

— Вибач, мамо. Можна я піду?

Я йому дозволяю:

— Сонечко, гарної тобі різдвяної вечірки!

Гримаса на його обличчі вартує цієї поїздки. Дружина на задньому сидінні ті’ки гмикає. Місіс Діфлоріо... Я думав, вона хоч щось скаже, але її увага прикута до статті у «Воґ Паттернз»[186] — лайно про рукоділля, яке вона принесе на гурток в’язання, щоб зробити за його порадами, скажімо, новий комірець до своєї улюбленої червоної сукні. Втім, я надто цинічний. Вона ходить у клуб книголюбів, а не на гурток в’язання. Правда, з книжкою я її ніколи не бачив. На переднє сидіння вона так і не пересідає. Замість цього вона каже:

— Напевно, Санта в них буде в червоному паперовому ковпаку і з наволочкою, повною дешевих цукерок, і говоритиме: «Без проблем, ма’» — замість «Хо-хо-хо».

— О, погляньте на таткову маленьку расисточку.

— Баррі, не мели дурниць. Чорних знайомих у мене більше, ніж у тебе.

— Не знаю, як відреагувала б Неллі Матар, дізнавшись, що ти її за очі називаєш «чорною».

— Ти не зрозумів головного: минуле Різдво мало бути останнім, яке я зустріла — ми зустріли — в чужій країні.

— Господи ти мій! Мені здавалося, я сховав у надійному місці цю зламану платівку.

— Я обіцяла мамі, що Різдво ми зустрінемо у Вермонті.

— Перестань. Нічого ти їй не обіцяла, Клер. І ти забула, що твоїй мамі я подобаюся більше, ніж ти.

— От виродок, ну нащо ти таке кажеш?

— Що з вами, жінками, не так? Чому ви все перебільшуєте? Ти коли-небудь замислювалася, що твоє безперервне довбання — не найкращий спосіб домогтися свого?

— Ой, вибач, мабуть, ти переплутав мене зі своєю «степфордською дружиною»[187]. Може, повернемося додому й заберемо її?

— Ну, саме їдемо в той бік.

— Пішов ти, Баррі.

На думку мені спадає щонайменше з десяток варіантів відповіді, і серед них — той, де згадується, що в нас минулої ночі був секс. Може, це якось зніме напруження, або ж вона вкотре звинуватить мене, що я ставлюся до неї зверхньо, або ж змінить тему розмови. Хоча теми, власне, нема. Надворі третє грудня, і я маю багато що обміркувати, а ця жінка дістає мене знову й знову. Кожен контраргумент, який спадає на думку, я озвучував уже разів з десять, тому просто змовкаю. Хоча й знаю, до чого все це може призвести.

До перехрестя Леді-Масґрейв-роуду і Гоуп-роуду ми їдемо мовчки. На світлофорі вона вискакує й пересідає на переднє сидіння. Я повертаю ліворуч.

— Чим Айден займається?

— Клює носом над сторінками «Лоракса»[188].

— Угу.

— Що?

— Що що? Люба, я ж за кермом.

— Знаєш, Баррі, чоловіки на зразок тебе надто багато вимагають від своїх дружин. І ми на це погоджуємося. А знаєш чому? Бо ви запевняєте нас, що це все — тимчасово. Ми йдемо вам назустріч навіть тоді, коли «тимчасово» означає, що кожні два роки нам доводиться шукати собі нових друзів, просто щоб не померти з нудьги. Ми миримося навіть з браком уваги до дітей, позбавляємо їх стабільності без жодної на те причини, саме тоді, коли вони нарешті налагодили зв’язки...

— Зв’язки? Гм-м...

— Дозволь мені закінчити. Так, зв’язки, які ти, коли був дитиною, навряд чи приносив у жертву.

— Ти взагалі про що? Тато без упину нас перевозив з місця на місце.