Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
Баррі Діфлоріо
ьома п’ятнадцять. Ми застрягли за «Фордом Ескорт», що попереду вже десять хвилин пердить чорним димом. Відчувається, що ця машина вже своє від’їздила. А мій старший, Тіммі, в цей час мугикає пісеньку, схожу на Клептонівську «Лейлу», їй-богу! Він наспівує, сидячи на передньому сидінні, де водночас керує повномасштабною світовою війною між Суперменом та Бетменом (дружина дозволила йому грати в іграшки тільки до шкільних воріт, а виходячи з автівки, він повинен залишати їх у салоні). Господи Ісусе, нема нічого гіршого на світі, як транспортні затори третього світу: купа машин, а клятих доріг — катма. «Тусику, а що таке „клятих“?» — питає із заднього сидіння Айден, мій меншенький, і я тільки зараз зауважую, що розмірковую вголос. «Сонечко, читай свою книжку, — кажу я йому і похоплююся: — Тобто, друже. Чи ти хотів почути „чоловіче“?» Тепер спантеличений він: відстоювати свою чоловічість у чотири роки дуже непросто.
Ми їдемо Барбіканом — кругова розв’язка, єдине призначення якої, схоже, — спрямовувати транспорт до супермаркету під назвою «Мастерс». В цей час дороги забиті багатіями, що розвозять своїх діток по школах; багато з них прямують туди ж, куди і я, — до «Академії Гіллел». Я повертаю ліворуч і проїжджаю повз жінок, які не по сезону торгують бананами та манго, а також чоловіків, що продають цукрову тростину А ще «травичку» — якщо знати, як спитати. Не те щоб я її коли-небудь питав. Завдання резидента — перейнятися країною так, щоб відчувати її пульс краще, ніж ті, хто в ній живе. А потім уже можна й виїздити. Перед моїм прибуттям сюди Контора запропонувала мені прочитати книжку В.С. Найпола «Середній прохід»[184]. Мене вразило, як автор міг ось так, опинившись у якійсь країні та проживши там лише кілька днів, описати все, що там йде не так. Одного разу я подався на пляж біля готелю «Френчменз коув»[185], про який він писав, сподіваючись побачити там ледачих білих жінок і чоловіків у темних окулярах та шортах-бермудах і те, як їм прислуговують темношкірі маленькі хлопчаки. Але, як з’ясувалося, хвиля демократичного соціалізму докотилась і до цих місць.
Ми повертаємо праворуч. Потік транспорту міліє, і ми їдемо вгору, повз дво- і триповерхові будинки, серед яких чимало здаються безлюдними — не в тому сенсі, що всі на роботі й відчинено лише кілька вікон, а так, наче їхні господарі здиміли, бажаючи, ймовірно, перечекати вибори в безпечному місці.
«Гіллел» розташована просто біля підніжжя гір. Рано чи пізно дружина знов запитає, чому ми живемо в Нью-Кінгстоні, а дітей у школу доводиться возити аж у гори? В її словах є логіка, але ще зарано визнавати її правоту. Мій старший вискакує з автівки, щойно та зупиняється біля воріт. Спочатку я думаю: «Звісно, адже моя тачка недосить крута», — але тут мене осяяв здогад. Тим часом син майже прослизнув крізь ворота.
— Тімоті Діфлоріо! Стояти на місці!
Він розуміє, що попався. Обертається зі своїм фірмовим невинним виразом обличчя, мовляв: «Ти до мене говориш?»
— Що сталося, татку?
— Бетмен. Йому дуже самотньо на сидінні. Де дівся Супермен?
— Може, десь випав.
— Віддавай його мені, юначе. Бо інакше я сам тебе в клас відведу. І всю дорогу триматиму за руку.
Допомогло, бо для нього така перспектива — гірше за смерть. Він дивиться на свого молодшого братика, для якого, слава Богу, тримати батька за руку поки що найкраще в світі, що він може собі уявити. Тіммі закидає Супермена в автомобіль:
— Ну й до біса ці вавилонські штучки.
— Гей!
— Вибач, татку.
— У машині ще й твоя мама сидить.
— Вибач, мамо. Можна я піду?
Я йому дозволяю:
— Сонечко, гарної тобі різдвяної вечірки!
Гримаса на його обличчі вартує цієї поїздки. Дружина на задньому сидінні ті’ки гмикає. Місіс Діфлоріо... Я думав, вона хоч щось скаже, але її увага прикута до статті у «Воґ Паттернз»[186] — лайно про рукоділля, яке вона принесе на гурток в’язання, щоб зробити за його порадами, скажімо, новий комірець до своєї улюбленої червоної сукні. Втім, я надто цинічний. Вона ходить у клуб книголюбів, а не на гурток в’язання. Правда, з книжкою я її ніколи не бачив. На переднє сидіння вона так і не пересідає. Замість цього вона каже:
— Напевно, Санта в них буде в червоному паперовому ковпаку і з наволочкою, повною дешевих цукерок, і говоритиме: «Без проблем, ма’» — замість «Хо-хо-хо».
— О, погляньте на таткову маленьку расисточку.
— Баррі, не мели дурниць. Чорних знайомих у мене більше, ніж у тебе.
— Не знаю, як відреагувала б Неллі Матар, дізнавшись, що ти її за очі називаєш «чорною».
— Ти не зрозумів головного: минуле Різдво мало бути останнім, яке я зустріла — ми зустріли — в чужій країні.
— Господи ти мій! Мені здавалося, я сховав у надійному місці цю зламану платівку.
— Я обіцяла мамі, що Різдво ми зустрінемо у Вермонті.
— Перестань. Нічого ти їй не обіцяла, Клер. І ти забула, що твоїй мамі я подобаюся більше, ніж ти.
— От виродок, ну нащо ти таке кажеш?
— Що з вами, жінками, не так? Чому ви все перебільшуєте? Ти коли-небудь замислювалася, що твоє безперервне довбання — не найкращий спосіб домогтися свого?
— Ой, вибач, мабуть, ти переплутав мене зі своєю «степфордською дружиною»[187]. Може, повернемося додому й заберемо її?
— Ну, саме їдемо в той бік.
— Пішов ти, Баррі.
На думку мені спадає щонайменше з десяток варіантів відповіді, і серед них — той, де згадується, що в нас минулої ночі був секс. Може, це якось зніме напруження, або ж вона вкотре звинуватить мене, що я ставлюся до неї зверхньо, або ж змінить тему розмови. Хоча теми, власне, нема. Надворі третє грудня, і я маю багато що обміркувати, а ця жінка дістає мене знову й знову. Кожен контраргумент, який спадає на думку, я озвучував уже разів з десять, тому просто змовкаю. Хоча й знаю, до чого все це може призвести.
До перехрестя Леді-Масґрейв-роуду і Гоуп-роуду ми їдемо мовчки. На світлофорі вона вискакує й пересідає на переднє сидіння. Я повертаю ліворуч.
— Чим Айден займається?
— Клює носом над сторінками «Лоракса»[188].
— Угу.
— Що?
— Що що? Люба, я ж за кермом.
— Знаєш, Баррі, чоловіки на зразок тебе надто багато вимагають від своїх дружин. І ми на це погоджуємося. А знаєш чому? Бо ви запевняєте нас, що це все — тимчасово. Ми йдемо вам назустріч навіть тоді, коли «тимчасово» означає, що кожні два роки нам доводиться шукати собі нових друзів, просто щоб не померти з нудьги. Ми миримося навіть з браком уваги до дітей, позбавляємо їх стабільності без жодної на те причини, саме тоді, коли вони нарешті налагодили зв’язки...
— Зв’язки? Гм-м...
— Дозволь мені закінчити. Так, зв’язки, які ти, коли був дитиною, навряд чи приносив у жертву.
— Ти взагалі про що? Тато без упину нас перевозив з місця на місце.
184
«Середній прохід» (1962) — книжка Відьядхара Сураджпрасада Найпола — тринідадського і британського письменника індійського походження, лауреата Нобелевої премії з літератури.
185
«Френчменз коув» (Frenchman’s Cove — буквально «Французова бухточка») — відомий на Ямайці готель на північному узбережжі країни, поблизу міста Порт-Антоніо.
186
«Воґ Паттернз» (Vogue Patterns) — американський жіночий журнал про шиття.
187
«Степфордські дружини» (The Stepford Wives) — фантастичний роман відомого письменника Айри Левіна, написаний 1972 року, про Степфорд — невелике містечко, яке має одну дивну особливість: там жінки з ранку до вечора займаються домашнім господарством та дітьми, завжди мають гарний вигляд і слухаються своїх чоловіків. При цьому в них немає ніяких захоплень у житті, вони не спілкуються з друзями і не прагнуть розвиватися.
188
«Лоракс» — дитяча книжка американського письменника Доктора Сьюза. У ній засобами персоналізації розповідається про те, якої шкоди природі може завдати жадібність корпорацій.