Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Для інтелектуалів у прозі вісімдесятників почуття розчарування у пострадянському суспільстві України пов’язано і з тим, що чимало українців вирішили покинути Україну за першої ж нагоди. Україна стає дедалі відкритішим суспільством під час гласності та завдяки остаточному здобуттю незалежності 1991 року, тому ці еміґранти (серед них інші інтелектуали) тікають з України, тоді як інтелектуал-українець і сама Україна нарешті виходять з марґінального існування. Таким чином, в певному сенсі, вони тікають тому, що не ототожнюють себе з ейфорійним рухом в Україні, яким значною мірою заряджали ці інтелектуали. У творах Діброви, Забужко, Кононенко і Москальця ми часто стикаємося з персонажами або ж натрапляємо на згадки про персонажів, які еміґрують з України. Той факт, що така еміґрація часто описується таким поняттям, як «вирвався», демонструє мотивацію й енергію, якими сповнене це переміщення, свою лепту сюди вносять і коментарі на адресу краю, що лишається позаду. І, як мінливі ідеали, еміґрація як зміна подається як зрада будь-якого коріння, або турботи про батьківщину; це є симптомом відсутності стабільної української ідентичності. Це поняття зради, покликане розширити розрив між цими інтелектуалами і суспільством, пробуджує в перших почуття, що вони «до нього не належать». Це відчуття зростає ще більше, якщо подивитися на статус, який мала українська мова в пострадянській Україні.

Коли Україна здобула незалежність, здавалося, країна нарешті отримала можливість зупинити багатовіковий період русифікації і просувати українську мову, позбавляючи її периферійного соціального статусу. Вторинний статус української мови в радянському суспільстві перетворював на марґінала кожного, хто активно і публічно послуговувався цією мовою в більшості міських центрів України; тому, хто хотів якось просунутися в радянському суспільстві, доводилося позбуватися будь-якого зв’язку з українською мовою. Тих же, хто вперто використовував українську в міських центрах, часто вважали провінціалами, націоналістами або просто диваками. У «Бурдику» Володимир Діброва виводить кілька сцен, які демонструють, як Бурдика і наратора (обоє — українські інтелектуали) сприймав пересічний радянський громадянин у столиці Української РСР. Розлучившись із дружиною, Бурдик щосили намагається вберегти українську мову від подальшої русифікації. Бігаючи Києвом з усілякими дорученнями, він сумлінно (часом вкрай комічно) використовує старі українські слова замість сучасних радянських. Якось розпитуючи дорогу у пасажирів метро, Бурдик раптом натрапляє на двох чоловіків, які, говорячи суржиком і сперечаючись між собою, питають його: «Ти баптист ілі нацаналіст?»[120] Дізнавшись, що той, хто виграє суперечку, має його побити, Бурдик вирішує, що відтоді краще служитиме українській мові не на вулиці, а «на папері». Такої ж думки доходить і наратор роману, який стверджує, що «лишатися українцем у місті — то надзавдання. Бо довкола все — іншомовне»[121].