Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
Якщо українські інтелектуали знову були витіснені на задвірки (цього разу в пострадянській Україні), то хто наразі сформував новий статус-кво? Ким же, у порівнянні з Homo sovieticus минулого, були герої повсякденної пострадянської України? Новий шар суспільства, що зароджувався в країні, складався з напівлеґальних підприємців. Часто йшлося про людей, які мали прибуткові посади у контрольованому партією радянському світі і скористалися своїм впливом у хаосі, який настав після розпаду Радянського Союзу. У міру того, як посувалися вперед 1990-ті роки, цей соціальний клас поширився в Україні на кілька субстратів, а її члени дісталися майже у всі сфери повсякденного життя в Україні. Це розширення і загальна тенденція до легітимності з боку цих осіб призвели до появи в пострадянській Україні чогось на кшталт середнього класу. Суспільство нині отримало нові рольові моделі, побачивши навіч, здавалося б, легкий перехід від лояльних, честолюбних комсомольських ватажків до прагматичних підприємців, які відстоювали капіталізм; у пострадянській Україні пересічний «совок» часто був вражений високим рівнем життя і влади, що його доскочили такі особи, виправдовуючи сумнівні засоби, за допомогою яких вони здобулися на успіх, і вважаючи його винагородою за обізнаність людей з тим, як використовувати систему, спрямовану проти своїх власних громадян. Такі люди процвітають у цьому новому суспільстві і справляють істотний вплив на ідентичність та культурне середовище країни. Як вираз розчарування тим, як розвивається українське суспільство, письменники-вісімдесятники часто зображують це суспільство неґативно, висловлюючи жаль з приводу того, що вони бачать людей гіпер-матеріалістичних, звиклих споживати поп-культуру і націоналістично амбівалентних. Їхню здатність зрікатись особистих переконань, які вони сповідували раніше, і легко приставати на нові ідеали подано як ваду характеру. Переважання змін, які сформували світ навколо них і які письменники-вісімдесятники самі відстоювали і яким посприяли, спонукає деяких із цих письменників досліджувати зміни, взявши за тему своїх творів.
«Бурдик» Володимира Діброви вирізняється кількома другорядними персонажами, що припасовують свої принципи до конкретних ідеологій, які панують у той чи той момент часу. Письменник доволі глибоко описує таких героїв на різних стадіях їхніх перетворень. У створеному раніше нарисі під назвою «Автобіографія» Діброва показує, що він завжди був заінтриґований ідеєю зміни і її впливом на ідентичність:
Але одного разу за певних обставин мені відкрилося все: що Бог є, що не слід їсти м’яса, що я, немов Будда, завжди є і буду у вічному нині, і що моє «Я» не обмежується даним тілом службовця та мешканця вулиці Імені Роковин Вихідного Дня, а міцно сидить у моїх нащадках та предках, в той час, як вони, відповідно, сидять у мені. Відтоді я переродився і став новою людиною. Втім, стара людина зовсім не зникла, а лиш причаїлася, бо боротьба між новим та старим — це і є джерело мого розвитку. Кожного ранку у своїх тисячах перевтілень, які ланцюгом обіп’яли, ми прокидаємося. Якщо все гаразд і нічого не муляє, то нова людина каже: мамо! Якщо ж навпаки, то стара каже: бля![118]
Зміна — це те, що червоною ниткою проходить через увесь роман і стосується українського героя-інтелектуала Діброви Бурдика. Ближче до кінця роману, перебуваючи у добровільному вигнанні на пагорбі над річкою Дніпро, Бурдик розважає: «Якщо мені таки вдасться позбутися того, що є невіддільною часткою мого «я», — де я тоді сам подінуся?»[119] Коли Бурдик нарешті спускається і ще раз входить у суспільство, то зауважує, що, відколи він залишив сей світ, той істотно змінився.
118
Діброва В. Автобіографія / Володимир Діброва // Четвер. — 2002. — № 14. — С. 4.
119
Діброва В. Бурдик. — С. 399.