Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
Воццекова думка перегортає суміш артефактів української і західної поп-культур і зразків різних екзистенційних філософій, тим часом тіло його ледве рухається і майже не ворушиться. Коли він нарешті береться за здійснення свого плану, збираючись замкнути свою дружину і дітей у підвалі, щоб врятувати їх від зовнішнього світу, перш ніж вчинити самоспалення посеред площі, його зупиняє поліція і доправляє на психіатричну експертизу. В особі героя «Воццека» Іздрик виводить індивіда, що існує майже виключно на інтелектуальному рівні. Лікар змушений оцінювати самі його фізичні дії, прагнучи визначити, чи відповідає він за них з погляду психіки. Якщо ж ця людина не відповідальна за свої вчинки, то значить, їй бракує ключової складової ідентичності. Головний герой Іздрика — це власне не-герой, а інтелектуальна гра, поєднання знаків на папері. Він не несе жодного функціонального навантаження в суспільстві, не може налагодити взаємини з іншими людьми, й існує здебільшого у світі мрій, наповненому видивами і населеному легко прихованими ґротескними формами інших інтелектуалів.
До кінця роману Іздрик перераховує приклади того, як розладнується здоров’я головного героя. Він відкрив, що зір Того погіршується настільки, що він бачить білі плями всюди, помічає ґандж у «всьому-всьому-всьому». Старіння його тіла автор описує жахливими словами, і ми читаємо, що «алкоголь давно вже відбирає більше, ніж дає». Знову ж таки, біль і хвороби використовуються, щоб розпізнати тіло і спробувати пов’язати його з самістю.
У той час, як Іздриковий «Воццек» концентрується на болі як одному з аспектів хвороби і тій ролі, яку відіграє біль у визначенні себе, «Подвійний Леон» фокусується на самій хворобі як найважливішому елементі визначення ідентичності. Іздрик розглядає цей стан бути «не-нормальним» або «не-таким» і те, як він дозволяє людині відчути себе інакшою у процесі її самоідентифікації. Підзаголовок роману «Іsтоrія хвороби» з самого початку вказує на те, що хвороба буде однією з його основних тем; упродовж усього роману зустрічаються згадки про різні захворювання, зокрема про падавицю, божевілля, наркоманію і алкоголізм, а також про всілякі лікувальні установи й процедури, як-от санаторії, лікарні, акупунктура, ін’єкції і фармацевтичні препарати. Крім того, Іздрик вимережує роман універсальним візуальним символом «інваліда» та раз у раз згадує твір Кена Кізі «Політ над гніздом зозулі».
Конкретна хвороба, яка є ключем до цього роману, — це шизофренія, й Іздрик використовує її, щоб продовжити дослідження меж самості, яка змальовується у «Воццеку». Захворювання також відбиває розтрісканий стан української ідентичності, як до, так і після її постмодерністської деконструкції. Як пише Леонід Косович, «дедалі очевиднішим стає той факт, що «подвійний Леон» — це, по суті, та монада, яка, опинившись у темпорально матеріалізованій реальності, болісно переживає свою вимушену роздільність»[108].
Роман бачить неможливість цілковитої гармонії між однією самістю та кимось іншим як хворобу, що руйнує цю самість.
У сценах реабілітаційних процедур, до яких вдається головний герой, дедалі ясніше відчувається, що передбачена терапія використовується, щоб змусити замовкнути тих, хто не дотримується норм суспільства. Посилання на знаменитий роман Кізі і на різні паморочливі наркотики вказують на те, що суспільство намагається змусити замовкнути тих, кого воно вважає ненормальними. Божевілля — це те, що, на думку Мішеля Фуко, уособлює стан меншовартості[109]. Через потребу обговорювати і аналізувати норми, які реґулюють суспільство, інтелектуала схильні вважати ненормальним. Коли психіатр запитав його, чому він зловживає алкоголем, серед причин, які висуває герой, такі:
По-друге, в моєму середовищі, — а це, якщо окреслити умовно, мистецька богема, — абстиненство — явище не тільки рідкісне а й, з дозволу сказати, — неприродне, штучне. Митець більш ніж будь-яка людина потребує іноді відійти від реальності, навіть якщо та створена ним самим. Все ж краще досягти цього з допомогою алкоголю, аніж, скажімо, наркотиків[110].
Тут Іздрик, по суті, натякає на те, що алкоголізм — це невід’ємна риса митця, як і необхідність тікати від реального і вигаданого світів. І попри наявність характерної Іздрикової дотепності, на цій книзі лежить тінь похмурого декадансу, і сягає вона її задньої обкладинки, де автор зізнається, що він не повинен був написати цю книжку. Запозичуючи метафору зі сфери гінекології, він доходить висновку, що
108
Косович Л. Постскрипт / Леонід Косович // Іздрик. Подвійний Леон. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. — С. 177.
109
Michel Foucault, Madness and Civilization: A History of Insanity in the Age of Reason, trans. Richard Howard (New York: Pantheon Books, 1965), 252.
110
Іздрик. Подвійний Леон. — C. 95.