Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Цибулько зачіпає важливий момент — той факт, що інтеліґенція і влада мають різні набори вартостей. Без спільного набору принципів та ідеалів інтелектуали не можуть розраховувати на те, що зверхники реаґуватимуть на їхні проблеми; різні вартості дають інтелектуалам бачення української ідентичності, яке відрізняється від точки зору центру, і це тільки сприяє їхній марґінальності.

Костянтин Родик, аналітик книговидавничої галузі в Україні, вважає, що публіка початку 1990-х так і не визріла належним чином до анти-істеблішментної літератури. На його думку, українській літературі було не до снаги протистояти потокові російської літератури, а відтак видання української літератури зайшло в глухий кут. «Таким чином, — пише Родик, — нова українська література по кількох роках публікаторського вакууму опинилася на батьківщині у статусі екзотичного письменства «третього світу»[116]. Він пов’язує це із зародженням «епохи антологій» в українській літературі. У середині-кінці 1990-х років антології української літератури складали левову частку публікацій сучасної української літератури. Лише одиниці авторів могли похвалитися тим, що їхні твори вийшли окремими виданнями, і антології правили для літератури вісімдесятників за своєрідну проміжну просторінь од літературних журналів до можливих самостійних публікацій. У своїй фундаментальній «Зраді інтелектуалів», розглядаючи роль інтелектуала в суспільстві, Жюльєн Бенда застерігає: малі європейські народи видають поетичні антології, що здебільшого є витворами націоналістичної пропаґанди і лише вряди-годи творами істинної думки[117]. Проте в Україні це був єдиний спосіб видавати цю літературу; український уряд не надто переймався виданням і поширенням рідної літератури. Література вісімдесятників не відбиває «націоналістичних» мотивів, які прагне поширити уряд; як правильно вказує Родик, цю літературу представлено суспільству як щось незвичайне і дивне. Бенда також передбачав, що у міру того, як посуватиметься вперед XX ст., інтелектуалів мало-помалу поглинуть силові структури країни, тим самим наразивши на небезпеку їхню вагому ролю вільних, відкритих критиків влади. У пострадянській Україні письменники-вісімдесятники справді випадають з поля зору. Відбувається це, однак, не тому, що вони підкорилися владі, а тому, що їхні погляди на українську ідентичність були несумісні з поглядами тих, хто швидко набував політичний вплив.